Олександр Данильченко: “Бути добру!”

Я ж народився в театральній сім’ї: тато — актор, мама — завідувачка трупою театру. Тому й виріс практично в театрі, з дитинства на сцені був. Жили ми в гуртожитку разом із іншими театральними сім’ями. Театр став для мене наче другою домівкою, батьківщиною. Мене цікавило все, що було пов’язано з ним. Ті, хто там служив, часто збиралися після спектаклів, розмовляли, а я хлопчаком усе те слухав, всотував у себе. І якось зрозумів, що вже не зможу жити без театрального середовища. А Боженька так розпорядився, що й здібності якісь мені було подаровано. Отож шансу свого не втратив. Закінчив Державну театральну студію при нашому, Ставропольському академічному драматичному театрі. Це був філіал ДІТМа. У 22 роки поїхав із дому, працював у Краснодарському, згодом — у Московському театрі імені Гоголя. А з часом опинився в Києві. Ось такі невипадкові випадковості мого життя-буття.

Загалом актори, принаймні ті, котрих знаю, ненавидять їх. Тому що це доволі дивне відчуття, коли приходиш туди. Часу немає. А маєш багато чого показати, зіграти, переконати тих, хто розкладає такий собі пасьянс, як там це називають, складають компанію, яка буде зніматися. От потрапиш ти до неї чи ні — це весь час відчуття такої лотереї. Та й зараз я вже дуже віковий, а знімаються ж, в основному, проєкти, де задіяні молодь, середнє покоління, ті, кому до 50 років. А про старичків, про дідусів — хіба трапиться де невеличка ролька.

Мій друг, відомий, зірковий актор, із яким ми знімалися в кіно, якось сказав: «Розумієш, Саша, я дуже поважаю свою професію. А якщо поважаю її, значить, поважаю і людей, котрі на мене дивляться. І, знаєш, я поважаю все те, що виношу на екран чи сцену. А зневага до своєї роботи може таким бумерангом повернутися! Оскільки ж так ніколи не роблю, то й маю те, що маю». Так і я взяв для себе за основу — повагу до професії. Якщо любиш, поважаєш її, то вона віддає тобі з усією вдячністю.

А як його не любити?! Та ще ж він призвів до того, як у нас люблять казати, що слава нарешті прийшла! (Сміється). Навіть не сподівався. Потрапив у цей проєкт теж неочікувано. Телефонує кастинг-директор із «Студії «Квартал 95»: «Олександре Борисовичу, приїздіть, вас хочуть на роль попробувати». Приїхав. Самому не сподобалося, як мої проби пройшли, якось не радісно було мені від того. А потім телефонують: «Вас затвердили». І ось уже 7 років знімаємо, 15 сезонів вийшло. А з лютого знову запускаємо цей проєкт, зніматимемо 20 серій зимових, а потім ще й літні будуть.

Правда в тому, що намагаюся погане в собі не носити. Це не для мене і не про мене. Нікому й ніколи не заздрю, зла не бажаю, інтриги не плету. Завжди нормально спілкуюся з усіма людьми, зичу їм тільки хороше — це ж теж багато важить, правда ж? Я переконаний, що найголовніша ота порада з Біблії: полюби ближнього, як самого себе. А якщо ти до людей по-людськи, то й вони тим віддячуватимуть. Намагаюся оминати, не впускати в душу щось нехороше, темне. А то почнеш себе з’їдати і, не доведи боже, людям пакостити. Потім воно ж неодмінно тобі й повернеться, тюкне по тім’ячку, й думаєш: а за що ж це?! А ми ж усі не без гріха.

Завжди кажу: бути добру! Слова ці ще дитинства пам’ятаю. Це — найголовніше. Чого всім бажаю. А добро скрізь: і в душі, і в сім’ї, і на роботі, і в країні, і в усьому світі.