Іван Гаврилюк: «Усе винагороджується – як добро, так і зло»

Шкодую, звичайно, що немає роботи, що немає кіно. Воно ж було для нас, для тих людей, котрих згадував, — як життя, то — як релігія. А зараз що?! Наше кіно в жалюгідному становищі, хіба що за небагатьма винятками. А люди, що його знімають, буває, просто не володіють професією, м’яко кажучи.

Колись усе хороше українське кіно, яке не про комуністів знімалося, не про партизанів, говорило езоповою мовою, та хоч би як це дивно, її всі і скрізь розуміли. І чи не кожні 5 років в Україні з’являвся кіношедевр — кажу це без зайвого пафосу. А зараз усе начебто можна, а де ж шедеври? Був от тільки в Олеся Саніна «Поводир». Про Довбуша ось знімав, думаю, теж гарна робота буде…

У 60-ті роки артисти здавалися божествами, і ставлення до них було особливе. Постукавши в 66-му році в двері оселі Миколайчука, я побачив людину, котра грала Шевченка у фільмі «Сон», Івана в «Тінях забутих предків»… На порозі квартири №21, на вулиці Жилянській, 43 а, стояв чоловік із надзвичайно глибокими, виразними очима. А за ним — Броніслав Брондуков. Далі — Федір Панасенко — теж велика людина, артист Сумського театру, багато знімався в кіно, особливо фронтовому. (На жаль, ніхто зараз про цих людей не розповідає). Я передав Миколайчуку листа від Святослава Максимчука з Театру Заньковецької, де той написав, що я здібний, хороший і т.д. Іван не просто відкрив мені двері, запросив до своєї оселі, а й залишив ночувати. А то ж була однокімнатна квартира. Актор, якого на той час уже знали у світі після фільму «Тіні забутих предків», жив у звичайній, маленькій квартирці. І лишив мене ночувати не на одну ніч — жив там, поки складав вступні іспити до театрального інституту. Хто би ще на таке наважився?! Чужу людину впустити у свою хату і відкрити своє серце?! То як можна цього не пам’ятати і за те не дякувати все своє життя?!

Ну, не всі сам робив, але майже. Чому боровся з ведмедем у картині Юрія Іллєнка «Легенда про княгиню Ольгу» (1983)? Уявіть. Зібралося дві з половиною тисячі масовки. Літаком прилетіла ведмедиця, чомусь аж із Тульського зоопарку! (Хіба не можна було з Києва привезти?!). От масовка чекає, вся група знімальна чекає. Чотири камери працюють. Замість мене мав вийти дублер, який прилетів разом із ведмедицею. А в дяді Васі, досі пам’ятаю, як його звали, живіт починався чи не від шиї, на нього можна було поставити шість гальб пива. Хоч як одягнеш — такий живіт не сховаєш. Хіба може на мене бути схожим? Кажу Іллєнкові: «Юра, давай сам усе зроблю». А він: «У тебе що — атрофія страху?» Атрофія чи ні, але страху в мене взагалі ніякого не було. І я ту Маню поборов, вона впала, ще й сів верхи на неї. Я це зробив! Значить, собі довів, режисерові, всім іншим, які те бачили, що чогось вартую.

Ми з Броніславом Брондуковим прочитали про цілительку в журналі «Наука и жизнь». І коли були на зйомках у Софії, нам удалося поїхати до неї… Народу на вулиці — тьма. Броник, який сидів у машині позаду, вчепився так за сидіння, що аж пальці побіліли, й чомусь відмовився йти, хоча ж дуже хотів. Тоді пішов я. Ванга взяла мене за руку, біля неї ще жінка стояла, й розповіла все моє минуле життя, дуже багато правдивих речей назвала. Я був уражений. Сказала: «Ти — святий чоловік, ніколи й нікому не мсти. За тебе є кому помститися». А в кінці ще запитав, коли помру, відповіла: «Підеш із усіма».

По дорозі до інституту зустрічаю стареньку, бідно вдягнену жінку, яка раптом протягує мені зів’ялий букет: «Молодой человек, возьмите цветы». Я й узяв автоматично. Прийшов до інституту, роздягаюся, аж забігає дівчина в леопардовій шубці (потім Миколайчук називав її Мирославою Леопардіївною, а вона — Леонтіївна). Піднявся за нею на другий поверх і кажу: «Візьміть квіти». Простягнув той засохлий букет, а в неї — сльози на очах. І я побачив, що вони різнокольорові — одне світло-блакитне, а друге — темно-коричневе. Отак я в тих різних очах і загубився на все життя. Почав думати, як же до такої красуні підступитися. Був у нас Олег Гойда з Донецька, старший від мене. Він і порадив: «Ты подойди и попроси почитать тебе стихи. Если начнет сразу читать, ни о чем не спрашивая, иди за этой девушкой». Пішов: «Почитайте мені вірші». Почала читати… І повів Мирославу потім до Миколайчуків. Іван, як побачив, захоплено: «Малий, де ти її взяв?!»

Дуже хотілося, аби всі люди в Україні були українцями, гордими українцями, зберігали свою людську гідність. Є така істина, за якою й живу: все у цьому світі винагороджується — як добро, так і зло. Так і є, повірте мені. Адже не раз був свідком, як люди відповідали за вчинену ними мерзоту, навіть життям розплачувалися. Живучи на цьому світі, пам’ятаймо про ту істину.