«Вінчається раб Божий Сергій… вінчається раба Божа Ірина…» – урочисто звучать слова священника в затишному сільському храмі. Таїнство вінчання чоловіка та жінки – то завжди зворушливо. Та коли ж такий шлюб, освячений Церквою і Богом, беруть люди, котрі 40 років разом, рука в руку, душа в душу йдуть по життю, збудувавши міцну сім’ю, виховавши прекрасних дітей, маючи чудових онуків, ця подія несе в собі особливе світло, особливий смисл. Що ж спонукає зрілу щасливу подружню пару поєднати свої серця й перед Богом?
«МИ ЗАВЖДИ РАЗОМ. ОСЬ І В ЦЬОМУ РІШЕННІ БУЛИ ЄДИНІ»
– Про вінчання ми заговорили з Сергієм ще років десять тому, коли відзначали своє перлове весілля, – каже Ірина ЯНКОВСЬКА. – Але тоді я ще не почувалася готовою до такого серйозного рішення. Відчуття бажання, готовності і, сказала б, навіть необхідності з’явилося ось після 40 років нашого шлюбу. Людина ж завжди до себе прислухається, намагається зрозуміти, чого хоче, чого потребує.
Сергій завжди і в усьому підтримував і підтримує мене – в намірах, ідеях, ініціативах, бізнесі. Ми завжди разом. Ось і в цьому рішенні були єдині. Діти нас підтримали. Більше того, син Олександр зі своєю дружиною Марією також вирішили повінчатися.
Згадую оце зараз той наш день, і відчуття щастя, радості, такої, знаєте, світлості, як і під час обряду вінчання, переповнюють мене. Це наче благодать якась сходить на тебе. Щось начебто змінюється всередині. І усвідомлюєш, що разом із чоловіком ви назавжди. Мабуть, у наших подальших стосунках чекаю, найперше зі свого боку, ще більше любові, турботи й уваги одне до одного. Чесно кажучи, навіть ще до срібного весілля на першому місці в мене завжди була робота. Та з роками почала себе змінювати, усвідомивши свою цінність як жінки. І вона не в бізнесі найперше, а в моїй сім’ї, моєму чоловікові, в моїй ніжності, красі. Це прийшло після кількох десятків років, прожитих у шлюбі.
Чи радила б іншим парам вінчання? Напевне, та тільки в тому випадку, коли по-справжньому готові. Не так, як часто буває , вінчаються відразу ж після весілля, а потім розвінчуються. У моєму розумінні, до такого рішення треба дорости. Воно має бути усвідомленим, дорослим.
«ЦЕРКВА НІКОЛИ НЕ ВІДМОВЛЯЄ В БЛАГОДАТІ ТАЇНСТВА»
– Брати церковний шлюб на спільне життя не запізно ніколи, – вважає настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці Православної Церкви України с. Переселення Кагарлицького р-ну Київської обл. митрофорний протоієрей Юрій КОРОЛЬ. – Більшість сімей досі живуть невінчаними, бо одружувалися в радянські часи, коли через хрестини чи вінчання могли вигнати з роботи або інституту. Хто мав змогу, вінчався таємно у сільській церкві чи запрошував священника додому. Церква ніколи не відмовляє в благодаті Таїнства, навіть якщо подружжя перебуває на схилі років. Ті пари, які вінчаються в зрілому віці, деколи ставляться до Таїнства шлюбу серйозніше, ніж молоді люди. Пишність та урочистість весілля у них замінюється благоговінням і трепетом перед величчю шлюбу.
Чи має значення для міцності шлюбу те, в який період сімейного життя відбудеться вінчання? Ні. Бо вінчання – церковне Таїнство. Господь своєю присутністю з’єднує душі в одне ціле. В цьому році у нашому храмі такий шлюб узяли 6 пар.
«УСЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД СПІЛЬНОСТІ ПОГЛЯДІВ ЛЮДЕЙ, ЇХНЬОЇ ЄДНОСТІ»
– Якщо чоловік та дружина вирішили заручитися ще й духовною підтримкою і це їх спільне бажання – то тільки на добро, – переконана сімейний психолог Тетяна БОГАШЕВА. – Неважливо, коли: на початку сімейного життя, через 10 років, як, скажімо, мій брат вінчався, або ж через 40 років, як ось пара Янковських, чи як мої батьки, котрі стали під вінець узагалі через 50 років. Усе залежить від спільності поглядів людей, їхньої єдності. Тобто це об’єднання на рівні цінностей духовних. Їх духовна спільність значно вище, ніж матеріальна, юридична, суспільна. Вінчання в такому дорослому віці – усвідомлений підхід, не данина моді. Це не важіль, не інструмент, а, сказала б, результат.
Вінчання в зрілому віці можна розцінювати і як підтвердження парою того, що й через багато років їх об’єднує не лише офіційний статусний папір. Що ці двоє людей змогли пройти такий шлях по життю разом, підтримуючи одне одного в різних ситуаціях. І як їх обіцянку одне одному й надалі бути разом. Як на мене, це такий більш моральний аспект, психологічний навіть, коли в колі найближчих вони заявляють: ми щасливі від того, що разом. А про те, на мою думку, інколи й треба якось і нагадувати, і це святкувати.
Звісно, як професійний психолог, я не можу радити парам, аби неодмінно вінчалися, щоб зміцнити свій союз. Адже це тільки їх вибір. Намагаюся бути нейтральною, не примушую, не відмовляю. То абсолютно такий порив душі людей, котрі дотримуються певних правил, устоїв.
…Таїнство вінчання… Хтось наважується на цей відповідальний крок одразу, щойно скріпивши свій сімейний союз штемпелем у паспорті, а хтось упродовж багатьох років спільного життя зростає до нього. У будь-якому випадку, то лише вибір двох. Пара, свідком вінчання якої була, щаслива своїм рішенням. Хіба не це – найважливіше, найцінніше? Бозна, можливо, прочитавши ці рядки, хтось й утвердиться в своєму бажанні стати під вінець, хоч би скільки було позаду разом прожитих років.
Маєте свої історії? Поділіться з нами.
Тетяна ВЛАСЮК.
