Вона не відповідала стандартним уявленням про щастя. Була не дуже молода (47 усе ж), не дуже гарна, не дуже забезпечена і, фактично, не мала де жити. Але при цьому була щаслива. У веселої та легкої в спілкуванні жінки залицяльників ніколи не бракувало. Чоловіки, певно, добре відчували її самостійність, і саме це їх приваблювало. Адже не виказувала жодного прагнення вийти заміж і жодного остраху залишитися самою. А одинокості не бояться лише самодостатні люди.
Останній «кавалер» був гарний, молодший на кілька років, із житлом у столиці. Її колеги не йняли віри: це ж треба, якого підчепила. А вона раптом дала йому одкоша. На запитання дівчат, чому ж так, відповіла: він ледачий і нецілеспрямований.
«Я, – каже, – хочу на вихідні до Львова, а він – на дивані полежати. Я шукаю цікаву екскурсію вихідного дня, а він каже – їдемо на дачу. Ні, мені таке майбутнє не підходить». Ось так. І навіть цей кавалер був не останнім. Серйозний чоловік, із науковим ступенем, до речі, розгледів у ній інтелектуалку з глибоким внутрішнім світом, сказав, що все життя про таку жінку мріяв. Однак і він облизня спіймав. На ще більше здивування подруг відповіла коротко: нудний і зовсім позбавлений почуття гумору. Подруги казали: ну, гаразд, народи принаймні дитину, для себе. А вона знову як відрізала: «Це егоїстично і нечесно, дитина має право на повноцінну родину і на достаток, а в мене навіть житла власного немає. Не можна народжувати для себе». Завжди була прямолінійною і засуджувала жінок, які боялися розірвати нещасливі шлюби, боялися, що скажуть люди, боялися жити, зрештою.
Вона мала низькооплачувану роботу, але дуже її любила. Знала про безліч можливостей безкоштовно отримати ще одну освіту, прослухати курси, відвідати виставку, дешево відпочити, і користувалась цим сповна. Після сорока пішла знову вчитись. Тому життя було дуже насиченим. Щоразу знаходила нових друзів, таких же щирих і цікавих, як і сама. На початку тижня варила собі величезну каструлю борщу, який любила надзвичайно, і з задоволенням ласувала ним весь тиждень. Їй багато не треба! Одяг шукала на секонд-хендах, але ж то були справжні бренди!
Єдина рідна людина – старенька мама – жила на тимчасово окупованій території, однак навіть там уся їхня з мамою нерухомість – кімната в комунальній квартирі. Їздити додому було складно, однак робила це регулярно, викроюючи гроші на поїздки зі своїх скромних прибутків. Коли під час активних бойових дій рідне містечко обстрілював ворог, і тоді не втрачала бадьорості. Одного разу я набралася духу та запитала: «Невже тобі не страшно?» На мить мені здалося, що цим її ніби вдарила, бо відразу якось зіщулилась, а веселі вогники в очах згасли, і лише тихо відповіла: «Страшно, Христю, ще й як страшно, але ж від мого страху нічого не зміниться». Ці кілька слів навчили мене багато чому. На останній день народження своєї мами повезла розкішну білу сумку та яскраво-червону помаду. Погодьтесь, у такому віці «зацінує» такі подарунки лише справжня життєлюбка. На здивування колег гордо відповіла: «Моя мама ще донедавна чималі підбори носила». А ще мама все життя мріяла з’їздити на море до Одеси. Щоб втілити її мрію, вона кілька місяців працювала на двох роботах, а потім довго шукала прийнятні варіан- ти відпочинку. І таки знайшла для них скромну і недорогу кімнату біля моря. Так 82-річна жінка вперше побачила море і сказала, що після цього й помирати не страшно.
А ще саме завдяки їй я знайшла нову роботу. Коли мене буквально викинули з попередньої і не могла знайти нічого іншого, то, геть зневірена, поскаржилась їй на це. На що вона відповіла: «Ти повинна телефонувати в компанії, де хочеш працювати, і всіляко вихваляти себе, а не резюме розсилати». Для мене, сором’язливої, це було каторгою, але пересиливши себе, таки зателефонувала туди, де хотілося працювати, і мені не відмовили! Так одна її фраза змінила моє життя.
Вона періодично балує себе тістечками, купує собі квіти, якщо їй хочеться цього, а ще любить хороші книги. Та й, зрештою, робить усе, що заманеться. У неї своя філософія, дуже проста, до речі: «Людина приходить у цей світ для щастя». Оцю філософію й спові дує, знаходячи щастя в усьому.
Христя МАЙСТРЕНКО.
