Леся Воронюк: “Вишиваємо перемогу. Кожен — на своєму місці”

Про українську культуру та її унікальність варто говорити саме в контексті того, наскільки вона є життєво потрібним явищем для самих українців і наскільки культура може працювати як захист, як ідентифікатор сили та боротьби. Звичайно, культура кожного народу є багатою, барвистою, різноманітною. І не дуже гарно порівнювати, наприклад, українську з культурами європейських країн, адже точно не йдеться про змагання. Але що нас точно вирізняє — те, як перебуваємо у своїй культурі, в нас є потреба пошуку ідентичності, пошуку сил, пошуку мотивацій. Якраз українська культура дає відповіді на ці всі запитання, чи є таким собі ядром сили для сучасних українців.

На мою думку, зберігаємо єдність настільки, наскільки маємо на цей момент внутрішньої сили та потенціалу. Звичайно, це не можна порівнювати з тим, коли щойно розпочалося повномасштабне вторгнення. Тому що вже минуло понад два роки. Ми виснажені. Ми стомлені. Ми витратили неймовірно багато і матеріальних, і фізичних ресурсів на забезпечення армії. І постійно намагаємося підтримувати все на плаву. Насправді не дуже добре ставлюся до того, коли хтось каже, що не маємо права стомлюватися, занепадати духом і таке інше. Але щоб виходити зі складних ситуацій і вирішувати їх на рівні всього народу, нації, необхідно бути максимально об’єктивними і з розумінням та повагою ставитися один до одного. Так, треба визнавати, що стомлені, треба визнавати, що потребуємо відпочинку, психологічної підтримки, дружньої, моральної. І тільки тоді, коли все це приймаємо, набираємо якогось ресурсу, що згодом вичерпається, і знову потребуватимемо його поновлення.

Усвідомлюю, що мені насправді пощастило народитися в родині, де українські традиції ніколи не переставали, і де їх неймовірно берегли і всіляко примножували в будь-які періоди. Тому буває сумно, що деякі мої колеги, друзі народилися в максимально зросійщених регіонах чи сім’ях. Але водночас і роблю їм комплімент, бо вже на етапі свого покоління приходять до української ідентичності та роблять свідомий вибір. У мене це, найімовірніше, було виховання, таке органічне українство, починаючи з дитинства. А чимало друзів лишень після своїх тридцяти повертаються до української мови, культури та відмовляються від російського.

Днем вишиванки, звичайно, неймовірно пишаюся. Пишаюся друзями-однодумцями, з якими це свято започаткували й досі над ним працюємо. У нашій команді — Олександр Ткачук, Михайло Павлюк, Сергій Бостан, Оксана Добржанська, Ірина Мітнович. І День вишиванки вже є нашою роботою впродовж усього року. Працюємо над підготовкою самого свята, проводимо величезну кількість просвітницьких проєктів, досліджень, їздимо в експедиції, впорядковуємо книги.

Як і торік, цього року відмовляємося від масових заходів, звичайно ж. Але все одно відчуваємо неймовірну потребу в святі як в Україні, так і за кордоном. Здається, навіть якби не оголошували про свято, все одно воно вже прижилося і стало дуже органічним для багатьох українців, колективів, організацій. Зосереджуватимемося на просвітницьких і гуманітарних волонтерських акціях. Тобто збиратимемо на дрони та запрезентуємо спеціальну вишиванку — «бойову дронівку», покажемо її орнамент.

Цього року встигли до Дня вишиванки впорядкувати другу книгу — «Українські взори. Збірка Ольги Бачинської», попрацювали з первинними рукописами і зробили дуже красиве факсимільне видання.

Заглиблення в дослідження є і потребою часу, і вимогою, адже не можемо проводити фестивалі, інші масові заходи. А тим більше, розуміємо, що ефекту масовості вже досягли, коли величезна кількість українців вбирається у вишиванки, і розуміємо, скільки ще є недослідженого матеріалу. І в презентованих минулого Дня вишиванки «Нетлінних» уперше було так комплексно представлено тему державної символіки у вишивці.

У мене теж є кілька вишитих футболок, і навіть сорочки з принтами. Я дуже демократична в цьому, і дуже вітаю намагання людей одягатися у вишиту сорочку, розуміючи, що в кожного є особистий досвід, як він до цього йде. Одна справа, народитися в родині майстрів вишивки і ткацтва й відразу мати традиційні строї, які передають три-чотири покоління. А зовсім інша — коли людина з максимально зросійщеного мегаполіса хоче одягнути вишиванку, але не готова вбратися у традиційний повний стрій. Починає свій шлях із вишитої футболки, потім доходить до машинної вишивки, а згодом — уже й замовляє вишиванку ручної роботи з орнаментом зі свого регіону. Треба розуміти, що це — певний шлях, і кожен проходить його по-різному. Важливий ще й фактор цінової політики — хто яку сорочку собі може дозволити. Але найбільша цінність у тому, що людина врешті-решт дозріває до потреби її одягнути. Знаю величезну кількість людей, які спочатку дуже скептично ставилися до цього, а за кілька років уже мали в своєму гардеробі навіть по кілька вишиванок.

Власне, можливо, свято стало таким популярним і завдяки тому, що ми просто запрошували людей, пропонували, але не намагалися бути такими собі «поучителями» в негативному значенні, нікого не критикувати. Звичайно, в тусовці етнографічній відбувається чимало суперечок і дискусій стосовно того, що хтось, наприклад, не таку сорочку одягнув — не з таким кроєм, не з таким орнаментом. А я завжди кажу, що треба бути з цим неймовірно обережними. Бо якщо це перша вишиванка людини і ви її закритикуєте, то може стати й останньою для неї. Коли за щось беремося і хочемо когось мотивувати, важливо робити це з любов’ю.

Найголовніше, що ті дослідження ще раз підтверджують силу українського духу та нескореності. Підтверджують, наскільки важливим є вишиття для українців. Тому що зберігати вишитий фрагмент тканини, ризикуючи своїм життям, усієї родини, — треба розуміти цінність того вишиття. В обох книгах ця думка циркулює від експоната до експоната.

У «Нетлінних» мене вразив експонат, де лишився тільки комір від жіночої вишиванки. Він був вишитий так, що тризуб за потреби приховувався. Це дуже показова історія і для тих сучасних українців, які далі передаючи російську пропаганду, повторюють міфи: «какая разніца», одягати вишиванку — ще не бути українцем, спілкуватися українською — ще не бути українцем. От це все, що стирає нашу ідентичність. І коли розповідаємо такі історії, то, бува, чуємо, що можна було б не вишивати ті тризуби на сорочках, можна було б і так жити спокійно, не накликати на себе небезпеку. Але ні. Українці те все одно робили, і то був такий собі політичний протест через вишивку. Тобто були політичні протести через мову, через пісню, через фільми — пізніше вже, починаючи з 60-х. А от у 30-ті роки був політичний маніфест через вишивку.

Навіть у найсміливіших мріях не уявляли, що книга «Нетлінні», взагалі її формат може викликати такий інтерес. Перевидали «Нетлінні» уже втретє, книга добре розходиться. Найбільшим показником її важливості є не тільки величезна кількість людей на презентаціях, а те, що бачу, зокрема в соцмережах, уже відшиті зразки з «Нетлінних». Бачу живу вишиванку, яку носитимуть, чи ґердан, або ж іншу деталь гардероба. Ось тут точно відчуваєш сатисфакцію за виконану роботу. Те, що зроблено, досліджено, не загубилося, а живе і буде жити.