Якщо ви кожного третього четверга травня вбираєтеся у вишиваний одяг, долучаєтеся до Всесвітнього дня вишиванки, то напевне ж знаєте і його засновницю. Чи й сподівалася ця молода красива жінка, що організований нею у 2006 році студентський флешмоб у Чернівцях переросте в такий багатобарвний, багатолюдний Всесвітній день вишиванки і що долучатимуться до нього аж у ста країнах. Нині вона — й володарка найпрестижнішої європейської премії в галузі культурної спадщини Europa Nostra European Heritage Awards / Europa Nostra Awards, після здобуття якої, з 2022 року Всесвітній день вишиванки став офіційним членом Europa Nostra.
Та не лише цим Днем єдиним означено її культурну, просвітницьку місію впродовж багатьох років. Згадаймо документальні фільми: про вишиті сорочки — «Спадок нації», про українську мову — «Соловей співає», про ткацтво — «Ткацький шлях», які неможливо дивитися без сліз захоплення, гордості та болю. І якщо досі не бачили їх — зробіть це, аби ще глибше пройнятися цінністю українського — мови, народних традицій, ремесел.
Серед її найзначущих проєктів унікальні книги — «Нетлінні. Українська державна символіка в народній вишивці та ткацтві» й «Українські взори. Збірка Ольги Бачинської».
Українська письменниця, журналістка, сценаристка, продюсерка, режисерка, керівниця громадської організації «Всесвітній День вишиванки» Леся ВОРОНЮК напередодні вишиванкового дня разом із нами, на порадницькій гостині.
ПРО УНІКАЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Про українську культуру та її унікальність варто говорити саме в контексті того, наскільки вона є життєво потрібним явищем для самих українців і наскільки культура може працювати як захист, як ідентифікатор сили та боротьби. Звичайно, культура кожного народу є багатою, барвистою, різноманітною. І не дуже гарно порівнювати, наприклад, українську з культурами європейських країн, адже точно не йдеться про змагання. Але що нас точно вирізняє — те, як перебуваємо у своїй культурі, в нас є потреба пошуку ідентичності, пошуку сил, пошуку мотивацій. Якраз українська культура дає відповіді на ці всі запитання, чи є таким собі ядром сили для сучасних українців.
ПРО ЄДНІСТЬ
На мою думку, зберігаємо єдність настільки, наскільки маємо на цей момент внутрішньої сили та потенціалу. Звичайно, це не можна порівнювати з тим, коли щойно розпочалося повномасштабне вторгнення. Тому що вже минуло понад два роки. Ми виснажені. Ми стомлені. Ми витратили неймовірно багато і матеріальних, і фізичних ресурсів на забезпечення армії. І постійно намагаємося підтримувати все на плаву. Насправді не дуже добре ставлюся до того, коли хтось каже, що не маємо права стомлюватися, занепадати духом і таке інше. Але щоб виходити зі складних ситуацій і вирішувати їх на рівні всього народу, нації, необхідно бути максимально об’єктивними і з розумінням та повагою ставитися один до одного. Так, треба визнавати, що стомлені, треба визнавати, що потребуємо відпочинку, психологічної підтримки, дружньої, моральної. І тільки тоді, коли все це приймаємо, набираємо якогось ресурсу, що згодом вичерпається, і знову потребуватимемо його поновлення.
ПРО ШЛЯХ ДО ІДЕНТИЧНОСТІ
Усвідомлюю, що мені насправді пощастило народитися в родині, де українські традиції ніколи не переставали, і де їх неймовірно берегли і всіляко примножували в будь-які періоди. Тому буває сумно, що деякі мої колеги, друзі народилися в максимально зросійщених регіонах чи сім’ях. Але водночас і роблю їм комплімент, бо вже на етапі свого покоління приходять до української ідентичності та роблять свідомий вибір. У мене це, найімовірніше, було виховання, таке органічне українство, починаючи з дитинства. А чимало друзів лишень після своїх тридцяти повертаються до української мови, культури та відмовляються від російського.
ПРО ДЕНЬ ВИШИВАНКИ
Днем вишиванки, звичайно, неймовірно пишаюся. Пишаюся друзями-однодумцями, з якими це свято започаткували й досі над ним працюємо. У нашій команді — Олександр Ткачук, Михайло Павлюк, Сергій Бостан, Оксана Добржанська, Ірина Мітнович. І День вишиванки вже є нашою роботою впродовж усього року. Працюємо над підготовкою самого свята, проводимо величезну кількість просвітницьких проєктів, досліджень, їздимо в експедиції, впорядковуємо книги.
Як і торік, цього року відмовляємося від масових заходів, звичайно ж. Але все одно відчуваємо неймовірну потребу в святі як в Україні, так і за кордоном. Здається, навіть якби не оголошували про свято, все одно воно вже прижилося і стало дуже органічним для багатьох українців, колективів, організацій. Зосереджуватимемося на просвітницьких і гуманітарних волонтерських акціях. Тобто збиратимемо на дрони та запрезентуємо спеціальну вишиванку — «бойову дронівку», покажемо її орнамент.
Цього року встигли до Дня вишиванки впорядкувати другу книгу — «Українські взори. Збірка Ольги Бачинської», попрацювали з первинними рукописами і зробили дуже красиве факсимільне видання.
Заглиблення в дослідження є і потребою часу, і вимогою, адже не можемо проводити фестивалі, інші масові заходи. А тим більше, розуміємо, що ефекту масовості вже досягли, коли величезна кількість українців вбирається у вишиванки, і розуміємо, скільки ще є недослідженого матеріалу. І в презентованих минулого Дня вишиванки «Нетлінних» уперше було так комплексно представлено тему державної символіки у вишивці.
ПРО СПРАВЖНІСТЬ ВИШИВАНКИ
У мене теж є кілька вишитих футболок, і навіть сорочки з принтами. Я дуже демократична в цьому, і дуже вітаю намагання людей одягатися у вишиту сорочку, розуміючи, що в кожного є особистий досвід, як він до цього йде. Одна справа, народитися в родині майстрів вишивки і ткацтва й відразу мати традиційні строї, які передають три-чотири покоління. А зовсім інша — коли людина з максимально зросійщеного мегаполіса хоче одягнути вишиванку, але не готова вбратися у традиційний повний стрій. Починає свій шлях із вишитої футболки, потім доходить до машинної вишивки, а згодом — уже й замовляє вишиванку ручної роботи з орнаментом зі свого регіону. Треба розуміти, що це — певний шлях, і кожен проходить його по-різному. Важливий ще й фактор цінової політики — хто яку сорочку собі може дозволити. Але найбільша цінність у тому, що людина врешті-решт дозріває до потреби її одягнути. Знаю величезну кількість людей, які спочатку дуже скептично ставилися до цього, а за кілька років уже мали в своєму гардеробі навіть по кілька вишиванок.
Власне, можливо, свято стало таким популярним і завдяки тому, що ми просто запрошували людей, пропонували, але не намагалися бути такими собі «поучителями» в негативному значенні, нікого не критикувати. Звичайно, в тусовці етнографічній відбувається чимало суперечок і дискусій стосовно того, що хтось, наприклад, не таку сорочку одягнув — не з таким кроєм, не з таким орнаментом. А я завжди кажу, що треба бути з цим неймовірно обережними. Бо якщо це перша вишиванка людини і ви її закритикуєте, то може стати й останньою для неї. Коли за щось беремося і хочемо когось мотивувати, важливо робити це з любов’ю.
ПРО КНИГИ «НЕТЛІННІ»
ТА «УКРАЇНСЬКІ ВЗОРИ. ЗБІРКА ОЛЬГИ БАЧИНСЬКОЇ»
Найголовніше, що ті дослідження ще раз підтверджують силу українського духу та нескореності. Підтверджують, наскільки важливим є вишиття для українців. Тому що зберігати вишитий фрагмент тканини, ризикуючи своїм життям, усієї родини, — треба розуміти цінність того вишиття. В обох книгах ця думка циркулює від експоната до експоната.
У «Нетлінних» мене вразив експонат, де лишився тільки комір від жіночої вишиванки. Він був вишитий так, що тризуб за потреби приховувався. Це дуже показова історія і для тих сучасних українців, які далі передаючи російську пропаганду, повторюють міфи: «какая разніца», одягати вишиванку — ще не бути українцем, спілкуватися українською — ще не бути українцем. От це все, що стирає нашу ідентичність. І коли розповідаємо такі історії, то, бува, чуємо, що можна було б не вишивати ті тризуби на сорочках, можна було б і так жити спокійно, не накликати на себе небезпеку. Але ні. Українці те все одно робили, і то був такий собі політичний протест через вишивку. Тобто були політичні протести через мову, через пісню, через фільми — пізніше вже, починаючи з 60-х. А от у 30-ті роки був політичний маніфест через вишивку.
Навіть у найсміливіших мріях не уявляли, що книга «Нетлінні», взагалі її формат може викликати такий інтерес. Перевидали «Нетлінні» уже втретє, книга добре розходиться. Найбільшим показником її важливості є не тільки величезна кількість людей на презентаціях, а те, що бачу, зокрема в соцмережах, уже відшиті зразки з «Нетлінних». Бачу живу вишиванку, яку носитимуть, чи ґердан, або ж іншу деталь гардероба. Ось тут точно відчуваєш сатисфакцію за виконану роботу. Те, що зроблено, досліджено, не загубилося, а живе і буде жити.
Повну версію порадницької гостини з ЛЕСЕЮ ВОРОНЮК можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця» від 16 травня 2024 року.
Автор та керівник проєкту Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».