Лесь Задніпровський: “Працювати на перемогу зобов’язаний кожен”

Загалом зараз усі відчуття загострилися. Я, моя родина, мої колеги, найближче коло друзів у театрі, з котрими майже щодня спілкуємося, маючи репетиції, вистави, — всі ми начебто в прискореному ритмі живемо. Бо намагаємося не відкладати на завтра, тим більше на післязавтра те, що можна зробити сьогодні. Оцей напружений графік самі собі диктуємо. Адже тільки-но зупиняєшся, виникає занепокоєння, що чогось не встигнеш. У творчості, в особистому житті. Й нехай це будуть, можливо, високі слова, але щодня, переглядаючи вже на ніч, після вистави, підсумкові новини дня, про те, що відбувається на фронті, тут у нас, у Києві, загалом в Україні, розглядаючи карту бойових дій, відчуваю не просто величезну вдячність, а й обов’язок перед тими людьми, котрі захищають нашу Україну, перед нашими воїнами на передовій. І міцнішає бажання працювати так, аби заробити ще більше грошей на благодійних виставах і перерахувати їх на потреби наших захисників. Аби власне сумління було більш-менш чистим, що ти хоч щось зробив, додав до тієї скарбниці для Перемоги. Ось для чого ми зараз живемо і для чого працюємо. Це — найголовніше. Мої колеги їздять бригадою з концертами у шпиталі, так само грають благодійні вистави. Мій син, Назар Задніпровський, і в театрі грає, і зі своїми колегами із «Дизель-шоу» теж кошти збирають. У Палаці «Україна» мали аншлаги на новорічній благодійній виставі. А зал же там великий. От і заробляють мільйони гривень, і все це перераховують на Збройні Сили. Цим теж горджуся. Значить, правильним було моє батьківське виховання.

Звичайно, творче питання у воєнному часі нікуди не відійшло. Просто вектор направленості став конкретнішим, більш свідомим. Слава Богу, наш театр зараз на гребені популярності. Ви ж знаєте, як непросто потрапити на наші вистави.

Поняття храму ніхто не відміняв. Я стою на тій же позиції, про що ми говорили з вами ще до російсько-української війни. Зараз гостро відчуваємо свою наближеність до того, що коїться довкола. Дивимося, зокрема, телебачення, бачимо новини — страшні, трагічні, героїчні. Й оця наближеність продукує запит сьогодення на емоційний заряд. Кіно — це прекрасно. Але кіно — то — плівка, то — холодно. Тим паче, зараз не так багато фільмів вітчизняних. Бо — війна. Фільмів, які формували б довкола себе довіру. А от театр дає сьогодні й зараз той емоційний заряд. Сміх — сьогодні. Сльози — сьогодні. Особливо тішить, що до театру тепер ходить дуже багато молоді.

Ми з Назаром обговорювали це. Він грає там головну роль — козацьку старшину, сотника конотопської сотні Микиту Забрьоху. Син каже, що вони й самі не очікували такого ажіотажу довкола «Конотопської відьми». А коли ми з ним почали розбирати виставу, суто по-акторському, по-творчому, то дійшли висновку: просто співпало все! Співпав час, війна, запит на українське, запит на історичне і, головне, — ця ж вистава оптимістична. Попри все. В кінці відьма виходить на сцену й звертається до людей, аби вони не сподівалися на чорну силу, а тільки на свою. Та чому ж пішли не Божим шляхом, не самі відстояли своє щастя, а прохали у відьми допомоги?! От вона, каже, зробила, як могла. Але ж це завжди виходить боком. Коли людина розписується у власній слабкості й сподівається на щось, на когось. На темну силу. На третю сторону. На що завгодно, тільки не на себе. А хочеш щось добре зробити — зроби сам. Тому, люди, вставайте і боріться. Кохайте. Воюйте. Страждайте. Перемагайте! Але — самі. Відчувайте свою силу. Оце основний меседж, який звучить у виставі. Там є і гумор, і гоголівщина, дуже багато всіляких езотеричних речей, відьомських чар. Це теж приваблює. Тому що українці завжди мали схильність до загадкового, потойбічного. Що відображалося і в наших традиціях.

Ось так все до часу зійшлося в «Конотопській відьмі», прем’єра якої відбулася у квітні 2023 року. Зараз наш театр гастролює з нею. Люди не можуть потрапити на показ у Києві, то він їде до них. Театр їде у Львів, Чернівці, Івано-Франківськ, Полтаву, Вінницю. Будуть зарубіжні гастролі, зокрема в Польщі, згодом у Німеччині та Чехії, потім у США та Канаді. Такі-от широкі перспективи нашої «Конотопської відьми», такий великий попит сьогодні на українську драматургію.

Онук Михась почав цікавитися театром. Каже, може, й дійсно вступати до театрального. А що ж, дід, батько, прабабуся, прадідусь — усі знамениті. А ще, кажу йому, ти ж поглянь на себе — який красивий, високий козак стоїть, уже мене наздоганяє, вище батька зростом. Але з Назаром дмухаємо на воду, як то кажуть. Зрештою, ми не з тих батьків, дідусів, котрі сліпо закохані у своє дитя і вважають його генієм ледве не з горщика. Ні-ні. Хочемо, щоб Михась більше читав, готувався до вступу, більше вистав дивився. Приклад йому подаємо, треба тільки цим скористатися. Потрібно, аби частіше ходив до театру. Не лише на прем’єри, а й бачив щоденну буденну, чорну роботу. Бо це — багато поту, сил і нервів. Аби мав не ілюзорне уявлення про перемоги, квіти й оплески. Щоб пройшов, як кажуть, через терни. Тоді з нього щось вийде.

Є таке поняття, його колись навіть моя мама вживала, — манкурти. Це та сіра маса людей, що можуть жити, як риба прилипала, як баласт, як лишайник на дереві, і служити будь-кому. Вона може існувати завжди. Їм все одно, таким — «какая разніца». Хочеться від цього позбутися. Вони кажуть: «Ну, прічом здєсь пушкін, прічом здєсь лєрмонтов, … а пачєму би і нєт, давайтє помірімся…» Ось із таких маленьких зрад починається велика зрада. Та й ми вже мирилися. І чим більше лягали, тим більше нас топтали. А чим більше спротиву чинили, тим більше нас боялися і ненавиділи. Нехай краще ненавидять, аби боялися. Хай ненавидять, аби тільки поважали. А поважають лише сильних, які відстоюють своє.

Щоразу, йдучи до театру, бачу на Майдані прапорці з іменами загиблих. І читаю в цьому меморіалі без назви такі вражаючі рядки: « Я скороминуща. Але ідея, за яку я померла, вічна». Оце головне — ідея вічна. Національна, українська. Як і в кожної держави. І кожна нація має право відстоювати свою. А те, як це робить Україна, є прикладом для усього світу.