Я бачив у дзеркало заднього виду очі дідуся, котрий їхав із нами в машині. У нього не залишилось хати. І села не залишилось. Він усю дорогу мовчав і дивився в порожнечу.
Я бачив очі дівчинки, яку разом із мамою дивом вивезли з пекла в безпечне місце. Вона весь час запитувала в мами, куди ми їдемо. Мама мовчала і плакала.
Я бачив очі воїна, який годину тому в боях під Бучею втратив двох побратимів. Обличчя засмагле. Курив і мовчав.
Я бачив очі бабусі, яка не захотіла евакуюватись і залишилась під обстрілами. Стояла біля хвіртки, проводжаючи своїх рідних. І мовчала.
Я бачив очі вахтерки, яка випадково поїхала в Київ на зміну, а тим часом в її рідне село зайшли окупанти, і всі рідні потрапили в пастку. Тепер вона хоче до них, щоб разом померти.
Я бачив сльози радості волонтерки, яка щойно змогла знайти життєво необхідні ліки. «Знайшла, знайшла», – кричала вона.
Я дав потримати автомат хлопчику і бачив його очі.
Я бачив очі собачки, якого прихистили в бомбосховищі, і він там вже 20 днів живе, не розуміючи, що відбувається. Снує серед військових майже без рефлексів.
Я бачив усе це на власні очі. І все це ніколи не забуду. Очі, погляд війни. Кончені ви, окупанти. Ви примусили нас, одну з найдобріших націй, стати злими. Ми все це пройдемо, бо ми – такі. І той, хто з ваших виживе, ніколи не буде нами прощений. Ніколи. Знайдемо в кожному куточку землі. Як чинить Моссад із фашистами.
А на нас чекають сльози радості від Перемоги. До роботи!
Іван ЛЕНЬО, боєць Тероборони Києва, лідер гурту KOZAK SYSTEM.
