Велике бажання Перемоги навряд чи здійсненне без нашої єдності, без праці кожного для її наближення. Дуже хочеться, аби всі-всі українці знову були такими, як у перші дні повномасштабного вторгнення, коли ми стали свідками небаченого доти суспільного єднання і неймовірної кількості життєво важливих, добрих, конкретних справ. Щоб не жили багато хто так, наче війна їх не стосується, і не намагалися від неї відмежуватися, як робила переважна більшість українського суспільства від 2014 року до 24 лютого 2022-го. Адже нині йдеться про збереження нашої країни, збереження життя не тільки тих, хто сьогодні на передовій, хто в російській окупації, хто під ракетними обстрілами, а й кожного з нас.
Слава Богу, величезна кількість співгромадян і тепер саме так живе, так вчиняє. Свідчення тому — й діяльність численних волонтерських, благодійних організацій, яким активно донатять українці. І не тільки. Керівниця БО «Благодійний фонд Лелека-Україна», цьогорічна лауреатка відзнаки «Національна легенда України» Ірина ГУК, котру запросила на порадницьку гостину напередодні Дня вдячності волонтерам, що відзначається 5 грудня, та за кілька днів до її дня народження (29 листопада ця чудова молода жінка матиме невеличку ювілейну дату), у волонтерстві ще з 2014 року. Ось зокрема і про те, в чому, на її думку, причина нинішньої безтурботності, бездіяльності певної частини українців, і як тепер їх переконувати, мотивувати, запитую в пані Ірини.
ПРО МОТИВАЦІЇ
Гадаю, насправді це загалом така певна особливість людської природи та психіки, її захисні механізми. Подібну поведінку можна засуджувати чи ні, відкидати або намагатися зрозуміти. Але так воно і є. Як і те, що над нами є небо. То я так собі, знаєте, відповідаю на це запитання. Щоб постійно не перебувати в якійсь роздратованості, у звинуваченнях когось і вимаганні, аби всі поводилися саме так, як ти це собі бачиш. Напевне, так завжди в усіх суспільствах буває. Якась його частина наважується йти на війну, і ні в кого немає запитань до себе, чи тільки так і ніяк інакше може вчинити. Хтось абсолютно перебудовує своє життя для підтримки тих, хто пішов на війну. Це вже наступна ланка. Третя — ті, хто намагається підтримувати другу ланку. Є й інші, як бачимо, люди… Вони так само — частина нашої країни, нашого соціуму. І нам усе одно разом із ними жити. Знаєте, то — як дорослі, великі діти, котрі не хочуть брати на себе відповідальність, а більш активні, більш свідомі тягнуть її за всіх. Все одно мусимо вижити.
ПРО «ЛЕЛЕК»
У 2014 році, після початку російської агресії в Україні, виникла така американо-українська благодійна ініціатива. Свої зусилля об’єднали група українців у США та кілька волонтерських ініціатив в Україні, щоб передавати медичне приладдя та засоби першої допомоги парамедикам, «швидким» і лікарням. Спочатку створили фонд у США — це неприбуткова організація Leleka Foundation. Власне, багато років, особливо дуже інтенсивно в 2014–2015-х вони працювали, і я разом із ними. Отримувала в Україні допомогу від фонду й надсилала нашим військовим. А вже коли почалася повномасштабна війна, то з часом ми дійшли до того, що потрібна була якась юридична особа і тут, в Україні. Необхідно вирішувати багато технічних питань, зокрема провозити вантажі через кордон, і тут працювати, з українським бізнесом. Усе це стало можливим після реєстрації Фонду в Україні. Так і з’явилася БО «БФ Лелека-Україна». Це, звісно, юридичні нюанси. А фактично можемо говорити про одну ініціативу, яку реалізовує команда з двох континентів.
ПРО ДОПОМОГУ ФРОНТУ
Якщо говорити про укомплектовані рюкзаки бойового медика, то це вже до семи тисяч наближаємося. По індивідуальних аптечках і аптечних наборах (тому що в перші місяці великої війни не було, власне, аптечок; а просто такі набори, куди входили бандаж, турнікет, кровоспинне) — то це вісімнадцять тисяч. Ну, і якщо все перевести в турнікети, вийде їх понад сто тисяч. Звісно, тільки якісних. Ви ж напевне знаєте, що є серйозні проблеми, коли турнікети шлють на фронт і китайські, несертифіковані, якісь кустарно вироблені в Україні. Тобто наших сто тисяч — то виключно сертифіковані, за стандартом ТССС, і турнікети «Січ» українського виробництва.
ПРО ДОНАТИ УКРАЇНЦІВ
Люди можуть перераховувати й по 100, а то й по 20 гривень, а реально збирається мільйон, і можемо купити тисячі турнікетів, сотні рюкзаків, або сотні нош. Не все ж складається з великих пожертв, коли якась компанія пропонує: «Ось вам півмільйона гривень». Звісно, такі приклади в нас теж є. Але так само постійно тривають збори, коли з дуже малих сум збираються великі. Ось буквально вчора дивилася рахунок — був навіть переказ на 2 гривні. Є по 20, 50. Це нормально працює!
Ми не відчуваємо якоїсь критичної втрати донатів. Всі ж розуміємо, що тут у людей зовсім інша мотивація. Це ж не про те, аби просто зробити добру справу, допомогти нужденним, як, напевне, на нас дивляться іноземці. А ми розуміємо, що всі наші пожертви — то питання нашого виживання, конкретно долі нашої сім’ї. Наприклад, я, коли перераховую свої особисті кошти, а доначу на різні військові збори, то завжди начебто жартома кажу (хоча це не такий уже й жарт): «Так, роблю все це з егоїстичних міркувань. Бо не хочу мити підлогу десь у Португалії. І хочу, аби моя дитина тут пішла до школи і розмовляла українською мовою». Таке розуміння, що робиш це саме для себе, а не з якихось абстрактних міркувань.
ПРО ТЕ, ЯК НЕ НАТРАПИТИ НА ШАХРАЇВ
Найперше, порадила б якийсь великий фонд, що вже має історію, про який можна щось десь прочитати, дізнатися. Чи порадила б звернутися до знайомих, котрі або воюють і збирають на щось для свого бойового підрозділу — думаю, в кожного з нас такі люди є. Або родич, сусід, односельчанин, колега збирають своїм близьким на війну. От на щось таке конкретне і таким людям теж переказувала б гроші. Одне слово, великі фонди чи особисті знайомі.
Періодично бачу в соцмережах те, що мені не подобається. Якщо подібне зустрічаєте, треба зайти на сторінку цієї людини, погортати, подивитися, чим займалася два, три роки тому. Можна елементарно загуглити прізвище. Не варто реагувати на дописи, що не несуть жодної конкретики й дуже тиснуть на емоції.
ПРО ПЕРЕМОГУ
Ми повинні перемогти. Бо інакше або помремо, або опинимося на чужій землі.
Повну версію порадницької гостини з ІРИНОЮ ГУК можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця» від 23 листопада 2023 року.
Автор та керівник проєкту Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».