Баба Варочка (так рідні називали Варвару Дмитрівну) понад усе шанувала гарбузи. Саме у них, вважала вона, приховувалась причина її богатирського здоров’я. І справді, попри поважний вік, була дуже жвавою, моторною, а її здоровому рум’янцю могли позаздрити молоді. Одна прикрість: її смаків не розділяв онук Андріанчик.
Що тільки баба не робила, як ті гарбузи не готувала! І з рисом кашу варила, і з пшоном. І скибку лимона додавала, і яблучка, і трохи кориці клала. Масла додавала стільки, каша аж плавала у ньому, цукром щедро присмачувала, молочком своїм, з-під корівки, заливала. А які Варочка млинці смажила з гарбуза! І сметани не шкодувала. А її знаменита плачинда з гарбузовою начинкою, а гарбуз, запечений у духовці.
Але впертий Андріанчик не їв нічого. Вона розігрувала йому цілий спектакль і розповідала «Ходить гарбуз по городу» в особах, батько зі Львова привіз книжечку «Про гарбузика-боягузика». Та все марно.
Того разу баба принесла з погреба і поклала на стіл чергового кашовика. Відрізала шматочок і, доки онук не бачив, швиденько потерла його в суп. Лише так хлопця можна було перехитрити, хоч він прискіпливо і з недовірою розглядав, що туди клала. Вона ж наполягала на своєму: їж, упертюх, це ж морква. Насипала онуку миску, а сама пішла поратись по господарству.
Аж раптом почула, що онук її кличе. Прийшла і побачила, що Андріанчик сидів і уважно розглядав гарбуз, який вона залишила на столі. «А це що?» — запитав, показуючи на зріз гарбуза, на якому рясно виступили крапельки рідини. Баба не знала, що то, і ніколи над цим не замислювалась, внутрішній голос підказав їй відповідь. «Та це ж… гарбузові слізки», — відповіла. Всі знали, що хлопчик був тонкосльозим і починав плакати найменшу дрібницю. «А чого ж він плаче?» — спитав онук. «Як чому, бо ти гарбузи не хочеш їсти», — вже впевнено почала розповідати баба.
Того вечора онук з’їв чималу тарілку гарбузової каші. «Яка ж вона смачна!» — вигукнув і облизав ложку. «А я ж тобі казала,» — торжествувала баба.
Відтоді минуло багато років. Давно вже немає баби Варочки, а сімейна легенда про «гарбузові слізки» досі жива і Андріан Миколайович охоче розказує її своїм дітям.
Катерина ОКУНЬ.
