Федір Стригун: “Наша справа — не вмре, не поляже!”

Оце відчуття тієї вторинності, наше низькопоклонство, знаєте, просто з віками в’їлося в українців. Як у нашому селі гарно казали: «Лез по лестнице, а впав із драбини». Не встиг виїхати з села, навідується через якийсь час додому, і вже стежка для нього — «стьожка».

Є це, є. У природі нашій, чи що. Не розумію такого, і пояснити не можу. Моїм педагогом у Київському театральному інституті був Володимир Олександрович Неллі. Говорив він російською мовою, дуже добірною, чистою. За національністю — єврей. А нам розмовляти російською не радив. Навпаки — казав, що повинні спілкуватися українською, примушував навіть. Сам, мовляв, нею не говорить, щоб із нього не сміялися, бо не знав добре. Коли я закінчував інститут, мене запрошували до кількох російськомовних театрів в Україні, було, що й у московські. Та Володимир Олександрович порадив йти до українського, бо, казав, маю українську природу актора, і що українські театри нічим не гірші від російських, там теж багато талановитих акторів, режисерів. Мудрий був чоловік. А багато з тих студентів, котрі мали україномовних педагогів, рвонули по російських театрах, аби ж тільки російською мовою грати. Отака дурня була в нас, й давайте зізнаватися в тому.

Хоча ті, хто від природи українцями були, твердо, як кажуть, стояли на ногах. Щоправда, коли ми з Тасею Йосипівною (дружина Таїсія Йосипівна Литвиненко — акторка театру та кіно, народна артистка України. — Авт.) приїхали в 1965 році із Запоріжжя до Львова працювати, нас то й гарно тут зустрічали… Але ж… — занадто мова українська, занадто чиста, занадто тембрально, занадто зовнішність наша українська. І мене це завжди дратувало. І мене це завжди ображало. А чому б і ні, дорогенькі мої, ми де народилися, живемо де?!

Знову ж та сама хвороба. Тільки то перед кацапами була, а тепер — перед Європою. У Львові стільки всіляких вивісок: дивишся — як не англійською мовою, то польською. От і думаєш: а в якому місті живу?! Зараз і мистецтво — туди, і кіно — туди. Усі кинулися в Європу, їм треба туди і край. Самоповаги та гідності ще й досі бракує багатьом українцям. Схиляюся перед хлопцями та дівчатами, котрі воюють, то — святі люди. А от ті, що тікають із України… Легше всього тікати. Лишати свою країну. Але ж вона тоді сиротіє. Якщо не збережемо ми свій народ, свою націю, її ніхто не захистить. Якщо ми — велика родина, то будьмо родиною. Хоча коли мені починають розповідати, які в нас патріоти живуть і на сході, не вірю, даруйте. Мабуть, не я один такий, невіруючий. Та зараз і Львів як не Львів став, настільки наповнився російською мовою.

Не вистачає нам і духу вірності, і любові. До рідного краю, до свого села, до своєї річеньки, садка, лісу. Хоча, здавалося б, як можна не любити?! От на моїй Уманщині, де народився, — Гайдамацький ліс, Холодний Яр. Не раз бував там, і якщо Господь дасть можливість бути в Черкасах, неодмінно й туди поїду. І в Чигирин, де теж не раз бував. Це — свята земля для мене. Так само, як і Батурин. Мало ми знаємо свою історію. Нас відучили від того. А хто цікавився, вивчав, тому це дуже й дуже болить. Нам треба більше знати про свою Батьківщину. Про свої традиції. Про свій народ. Про свої героїчні якісь речі. А їх дуже багато було і є в Україні.

У всьому повинна бути міра. Не можна так — закривати театри через те, що немає акторів, бо вони на війні. Колись прочитав протокол партійних зборів Театру Заньковецької в Тобольську, під час евакуації, в 42 чи то 43 році. Віктора Іларіоновича Івченка (був такий режисер) і Володимира Андрійовича Данченка (був такий актор) звинувачували в тому, що просилися на фронт, заяви написали. А бронь же була тоді на всіх акторів, режисерів, та й загалом — на інтелектуальну, мистецьку частину суспільства. Мені здається, це було розумно. Зрозуміло, боляче зараз сприймаю всі наші втрати в цій війні, особливо ж болить за людьми творчими, таланти яких — неповторні. А таланти берегти треба. Має бути якийсь золотий фонд.

То була особлива для нас, заньківчан вистава. Наче в усіх у серці, ми навіть прогону не робили, граючи її на великі християнські свята — чи то на Великдень, чи на Різдво. Але виставу списали. Ніколи не думав, що її можна забрати з театру. Та, слава Богу, торік тернополяни попросили поставити у своєму театрі. Хоча давно вже про те просили. І Олег Петрович Мосійчук, головний режисер, і Борис Данилович Репка, директор та художній керівник театру. Там, до слова, зберігся колектив, міцний.

Зараз мене знову запрошують на постановку — вистави «Андрей» про Шептицького, яку теж зняли з репертуару Театру Заньковецької. Звісно, із задоволенням поїду до Тернополя, до тих людей. Колектив театру знаю давно, там із десяток моїх вистав йдуть уже по 30 років.

— Цікава історія написання п’єси «Ісус, Син Бога Живого» Василем Босовичем.

— Два роки чоловік намагався написати п’єсу для театру за мотивами Євангелія, та нічого в нього не виходило. А потім пішов до церкви, помолився, попросив у Матері Божої допомоги, поклявся, що й грошей ніяких не братиме. Повернувся додому, а за тиждень зміг написати. До мене прийшов уже з готовою п’єсою. Василь Босович був чоловіком віруючим. А того дня, як його хоронили, списали цю виставу з Театру Заньковецької…

До речі, в Тернополі вона йде з великим успіхом. Із області, із сіл люди автобуси замовляють і приїздять на виставу «Ісус, Син Бога Живого». Тішуся грою в ній заслуженого артиста України Євгена Лаціка. Настільки цікавий він сам по собі, настільки щирий і правдивий, що до нього тягнешся, йому віриш. А ще ж який тембр голосу, та як гарно співає. Українець від природи. Такий-от український, наш Ісус. Дуже й дуже він переконливий на сцені. Аж начебто відчувається та сила Ісуса, Який розуміє, що мусить зробити той крок тяжкий, страшний. …На жаль, хоч і дві тисячі років минуло, а людство все одно нічому не навчилося, а людство все одно стільки неправди, брехні, зла породжує на цій землі…

Зізнаюся, моя давня мрія була — поставити п’єсу про позитивного героя. І так довго шукав його в драматургії, в літературі, а потім ніби прояснення прийшло: таж осьде він, переді мною — Ісус Христос і є позитивним героєм. Котрий життя своє віддав. Мені стало аж соромно, що не відразу про нього згадав. І цей позитивний герой настільки… як би влучніше сказати… він настільки зараз впливовий. А 12 апостолів, котрі теж віддали життя — за віру Христову, за правду, за любов?! І, зрештою, фінал вистави нині звучить у пам’ять про всіх наших полеглих у цій страшній війні.

Ну, не може бути інакше, не можемо бути ми переможеними. Хіба той капшук недолугий перший, хто хоче знищити цілий народ?! Скільки їх уже було, вождів усіляких: ленінів, сталінів, гітлерів… Такі ніщо й нікого не цінували, навіть рідних своїх. Щось у них в голові таке дурнувате засіло. А оцей, сьогоднішній, хіба не розуміє, що його теж можуть за ноги підвісити свої ж, як свого часу італійського диктатора муссоліні. Усе може бути.

Я дуже вірю в нашу Перемогу. Хотілося б до неї дожити…