Вона живе і не озирається. Просто всотує в душу життя і вчить цьому своїх сімох дітей. Не вибачається за силу, яку вигартувала у спопелілому єстві після пережитої трагедії. Не скаржиться на скажену втому. Не очікує на співчуття. Не просить про допомогу. Просто працює і вірить за двох… І живе також за двох…
Її чоловік Михайло Супрун загинув 11 березня 2022 року, і сім’я про нього нічого не знала до 2 квітня. Вважався безвісти зниклим. Три тижні рідні жили в невідомості, ніби в іншій реальності, щохвилинно очікуючи бодай на якусь звістку… Ця невідомість несамовито гнітила…
Михайла розстріляли військові рф за кермом його мікроавтобуса, яким доставляв гуманітарну допомогу жителям Бородянщини. Це була його третя поїздка. За дві попередні встиг врятувати тридцять людей. Здебільшого жінок і дітей. Чоловік загинув у селі Мирча на Київщині. Недолюди після розстрілу ще й підпалили його авто.
Протягом 10 діб (!) очевидці, які бачили це все, не мали змоги поховати Михайла, настільки складними були обставини в тій місцевості. Згодом їм це вдалося. А вже перепоховання відбулося на сільському кладовищі в Здовбиці, що на Здолбунівщині.
У день смерті Оксана з чоловіком спілкувалася по телефону. Казав, що обстрілюють з «Градів», але потрібно їхати далі, бо ж там гинуть діти. Більше на зв’язок не вийшов…
Михайло прожив сорок років. Усе життя працював теслею. Побудував дім, у якому зараз живе сім’я, розпочав зводити паркан. П’ять рядів цегли виклав і більше не встиг. Дружина завершила розпочату ним справу.
Згодом їй вдалося відбудувати майстерню та гараж. Заготовила дрова на зиму, зібрала цьогорічний урожай. Будівельними роботами продовжує займатися старший син Андрій, якого багато чому навчив батько. Працює в татовій майстерні, і там ідеальний порядок. За цьогорічне літо із клінкерної цегли добудовує альтанку, щоб сім’я мала можливість разом вечеряти там теплими літніми вечорами. Працює з деревом, фанерою. А йому лише п’ятнадцять…
Пані Оксана розповідає, що, як і будь-яка матір, хвилюється за життя дітей, але виїжджати за кордон не збирається. Каже, що українці сильні на своїй землі, а на чужій нікому не потрібні. Із теплом згадує про сімейні свята. Адже все робили разом. І готувалися до них, і святкували всім сімейством. Не оминали, звісно, і дитячих розважальних центрів, але до душі завжди були родинні посиденьки. Лише раз у нашій розмові зізналася з тугою: «Дітям так потрібен батько!»
Цьогоріч на Великдень у пані Оксани паски вдалися реально «нещасними». Бо коли туга на душі, то й хліб це відчуває, і руки не зовсім слухаються. Вивільнялася від горя в роботі – засаджували та обробляли город. Навіть маленька п’ятирічна Любочка виходила до старших із сапою в руках. Зернові, картопля, городина, помідори (дуже вже любив їх Михайло, сам вирощував томати різних сортів), огірки, полуниці, смородина… Цьогоріч і джемів чимало приготували донечки, бо ж люблять усе солоденьке. Юні господині вправно працюють на кухні: випікають піцу, ліплять вареники, пельмені, печуть торти, готують йогурт і чай.
До вподоби їм, звичайно, і малювання, і вишивання бісером, і читання. Мама ніколи після них нічого не переробляла, не казала: «Ви не так робите, ідіть, я все зроблю сама». Ні. Давала їм шанс і час для здобуття досвіду. І так дівчатка поступово всьому навчилися. Вона керує автомобілем, возить дітей у місто на відпочинок і навчання. Після смерті чоловіка забрала до себе свою маму, і вони тепер знову разом.
Із пані Оксаною ми бачилися двічі. Вкотре переконала мене, що сучасна українська жінка здатна протягом одного дня (під завивання двох-трьох сирен поспіль) і огірки засолити, і вишні заморозити, і з дітьми набутися, і пиріжки спекти, і двір впорядковувати бруківкою… Це все тому, що вона – УКРАЇНСЬКА ЖІНКА.
Олена МЕДВЕДЄВА.
Здовбиця–Рівне.
