Він устиг проявити себе в такій кількості сфер, що вистачило б на десятьох: історик, археолог, лектор, етнограф, фольклорист, лексикограф, музеєзнавець, письменник, викладач, громадський діяч… Автор понад півтори тисячі наукових праць, якого за любов до історії запорожців називали Козацьким Батьком, Нестором Запоріжжя і характерником. Той, чиє власне прізвище часто і довго писали в зросійщеній формі, через першу «Е», змушуючи його пояснювати: «Яворницький» — то від українського «Явір», «Яворник».
Саме Дмитра ЯВОРНИЦЬКОГО вважають автором топоніма Січеслав, який, так і не ставши офіційною назвою, й через 100 років популярний у неформальному спілкуванні, немов позивний цього міста. Тоді як центральний проспект Січеслава-Дніпра з 2016-го — імені Дмитра Яворницького.
Це він стояв біля витоків «Просвіти» в Катеринославі. Із його ініціативи там ще 1906-го відбулася перша топонімічна реформа, з’явилися назви на честь Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, вулиці Українська, Запорізька, Гетманська, Отаманська, Курінна, Кошова… А згодом його зусиллями містяни належно відзначили 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка, хоч по всій імперії торжества з цього приводу були заборонені. Він видав збірку з 830 народних пісень, колядок, щедрівок, веснянок, які записував упродовж 28 років, переважно з голосу, а за наступні 30 років записав іще понад 2300 народних пісень, 255 із яких — із нотами. Й упродовж 40 років укладав оригінальний «Словник української мови», видавши перший том 1920-го та зібравши для решти до кінця своїх днів щонайменше понад 50 тисяч українських слів. І називав цей словник, разом із виплеканим міським Музеєм, своїм «найкоштовнішим скарбом». Бо мова й історія — мають значення!
Видатний дослідник українського козацтва, він повернув до народної пам’яті героїчні сторінки Запорізької Січі, сповнивши українців — сучасників і нащадків — гордості за власну минувщину. Душу й серце вкладав у розповіді про запорожців, нащадки яких і нині боронять рідну землю, часто обираючи козацькі позивні й даючи підрозділам імена козацьких гетьманів. Вірив: козацтво «буде гріти серця наших дітей, поки стоятиме жива земля».
І жив за правилом: «Працюй, не зазираючи вперед і не озираючись назад. Працюй, не очікуючи нізвідки, ні від кого ні нагороди, ні похвали. Працюй, доки служать тобі руки, поки б’ється живе серце в твоїх грудях, працюй на користь твого народу і на благо Батьківщини, рідної тобі».
СЛОБОЖАНСЬКЕ КОРІННЯ
У родині дяка Івана Якимовича та селянки Ганни Матвіївни Яворницьких син народився 6 листопада (25 жовтня за ст.ст.) 1855 року, тож і назвали його Дмитром. Збіднілий дворянський рід вів початок від козацької старшини, а саме від гілки галицької шляхти, яка з часом осіла в Зміївському повіті Харківської губернії. Батько майбутнього вченого — за спогадами Дмитра, «грамотій-самоучка», зимовими вечорами уголос по складах читав двом своїм дітям книжки. Від батьків, які мали чудові голоси, успадкував музичне обдарування. З дитинства прагнув читання й цікавився піснями. Жили дуже бідно, тож початкову освіту хлопець отримав удома, в рідній Сонцівці (нині Борисівка Харківського р-ну), яку в жовтні 2023-го вкотре обстріляли рашисти…
ПОКЛИК ДИКОГО ПОЛЯ
Коли 12-річним вступив до Харківського повітового училища, найкраще давалися словесні науки. Подальшу освіту, за наполяганням батька, продовжує здобувати в Харківській духовній семінарії. Та за 3 роки кидає все — і вступає на історико-філологічний факультет університету: насправді його цікавлять історія рідного краю, народний фольклор і звичаї. У «Слобожанських Афінах», як тоді називали Харківський університет, на його становлення вплинуть українці — професори — Олександр Потебня й Микола Сумцов. Невдовзі Дмитро починає вивчати історію запорізького козацтва, заглиблюється в історію України. Зацікавився цим іще 6-річним, коли зі сльозами слухав, як батько читав їм із сестрою «Тараса Бульбу». Відтоді й марив козацькою історією. Другокурсником темою першого наукового дослідження обирає «Виникнення та устрій запорозького коша». Шукаючи першоджерела, почувається першовідкривачем, який повертає народові його історію. Люба серцю наука йде добре, тож обдарованого 26-річного випускника залишають при університеті позаштатним стипендіатом, із перспективою отримання професорського звання по кафедрі російської історії. Але його манить українська…
Викладаючи в харківських гімназіях, щоліта мандрує слідами Запорізької Січі. Починає з Катеринославщини й Херсонщини, уперше вирушає до Дніпра, разом із місцевим археологом розкопує там кургани (могили). Відтоді так проводитиме літо з пів сторіччя, поступово охопивши пошуками і Таврійську, Полтавську, Харківську, Чернігівську губернії. Згодом згадуватиме, як лише за два літа обстежив 24 могили, знайшовши чимало цікавого, а якось навіть «викопав запорожця з вусами та люлькою». Вивчатиме ландшафт і природні умови Запорожчини, переправлятиметься через Дніпрові пороги — і за кілька років обстежить їх у човні геть усі, мало не поплатившись життям. Під час цих екстремальних мандрівок траплялося тонути в Дніпрі, ламати руку, бути засипаним землею в кургані. А якось дивом вцілів; отямившись, коли його вже відспівували. Та хоч би як було прикро на душі, завжди попускало, коли згадував Хортицю…
…Археології віддавав стільки часу, що його приймали за… копача золота. Привезені з експедицій експонати поступово зайняли всю оселю, та розкопки не приносять Дмитру особистого збагачення: шукає старожитності заради науки. Має що розповісти про козаків, отож його публічні авторські лекції швидко стають популярними. Збирає матеріали про Запорізьку Січ, робить публікації у пресі, не зважаючи, що після виходу емського указу все українське переслідується царатом. Йому дають зрозуміти, що ця тема досліджень не влаштовує університет; натомість має писати «про Фінляндію». Свіжі знахідки в курганах на Одещині після Одеського археологічного з’їзду роблять Дмитра ще відомішим у науковому товаристві, та ці успіхи стають фатальними для викладацьких перспектив. Позбавивши стипендії, його звинувачують у сепаратизмі, політичній неблагонадійності й українофільстві — і звільняють з вишу. 30-річному вченому важко прийняти це: «Якби ви знали, як я люблю своє Запоріжжя і його сердешних сіромах?! Все готовий залишити, з усім готовий розлучитися, лише б тільки одна моя нога могла стояти на священній для мене землі!» Коли за порадою друзів вирушає до санкт-петербурга, в його чуприні сяє перша сивина…
СЛІДАМИ ХАРАКТЕРНИКІВ
На чужині, роками опрацьовуючи документи в архівних сховищах у різних куточках імперії, здобуває славу єдиного на той час історика запорізького козацтва. Чи не щоліта вирушає пам’ятними для запоріжців місцями. Досліджує приватні колекції старовини, Троїцький собор у Новомосковську, Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Під Жовтими Водами шукає місце битви Богдана Хмельницького з поляками. У ті роки і сам нагадував типового козака, який дивом потрапив у XIX століття, знайшов нащадків запорізьких козаків — і записав від них історію прадідів. «У запорошених чоботях, з обличчям, овіяним степовим вітром, він у пошуках археологічного, архівного, фольклорного матеріалу об’їздив, обходив з краю в край всю Дніпропетровську область, побував у соловецькому монастирі й Туркестані, в Польщі, на Кавказі, в Персії. І в той час встигав написати сотні праць — історичних, етнографічних, художніх», — змалювала образ ученого дослідниця Марія Шубравська. Його вела шляхетна мета: розповісти українському народові його власну правдиву історію, невідому для багатьох. Не ідеалізуючи козаків, він почувався поетом козацької слави. Упорядковані й видані ним матеріали досі не втратили наукового значення. 56 статей і 7 монографій Яворницького побачили світ у ті роки. 1892-го виходить 1 том його найпопулярнішої монографії «Історія запорізьких козаків», яку можна вважати літописом запорозького козацтва. Розповідав у ньому «про кордони, географію, клімат, флору і фауну цього краю, а також про історію виникнення козацтва, військовий устрій, адміністративно-судову владу, збройні сили, господарство, побут, церковний лад і освіту». Згодом напише і 2, і 3 томи, але відгуки будуть неоднозначними, і він назавжди облишить вже розпочату роботу над 4 томом. У своїх працях висвітлить і теми взаємовідносин запорожців із сусідами, їх участі у військових подіях, керівної ролі старшини та політики царського уряду щодо Січі. І хоч безпосередньо про політику не згадуватиме, та знищення Запорізької Січі вважатиме останнім кроком до поневолення України. А для царату це означатиме — на часі покарати вченого!
ГЕОГРАФІЯ ДОЛІ
Уже 1892-го його знову оголошують «неблагонадійним». Історія повторюється: знову — нагляд, обшук, звільнення «за тенденциозное проявление в лекциях антипатии к московской истории и правительству и пристрастие к истории Малороссии». Впливові друзі знайшли Яворницькому місце чиновника з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторі з 3-річним контрактом. Це нагадує заслання, та вчений не марнує часу. Окрім козацької теми, досліджує тамтешні старожитності, ініціює створення краєзнавчого музею в Самарканді. За складений ним археолого-історичний путівник отримує чин колезького асесора і два ордени, у т.ч. — Бухарської Золотої Зірки від еміра.
Робота й іспити у Варшавському університеті дають йому право викладати в московському. Та лише 1901-го уславлений «Козацький Батько» стає магістром, захистивши доопрацьований 1 том своєї «Історії…», на той час уже вдруге виданий! Душею ж летітиме до рідного краю. Тож коли 1902-го запросять очолити в Катеринославі новий історико-краєзнавчий музей імені О.Поля, особисто знайомого Яворницькому засновника гірничо-рудної промисловості краю, краєзнавця і власника приватного музею старожитностей, прийме пропозицію. 1905 р. назавжди повертається в Україну — й нарешті обзаводиться власним будинком на Палацовій площі (нині — Т.Шевченка). У перервах між науковою працею пише живою українською мовою художні твори, прозові й поетичні. Найвідоміші — повість «Наша доля — Божа воля» й автобіографічний роман «За чужий гріх».
Музей, задуманий Дмитром Івановичем як козацький, став науковим центром і культурним осередком міста. Учений віддав туди й власну етнографічну колекцію. За 30 років його керівництва число експонатів перевищило 80 тис. Чимало їх відкопав у могилах на теренах губернії, тож його вважали козаком-характерником: мовляв, вийде у степ, роздивиться навколо, скаже, де саме копати — і там знаходять скарб!
У роки революції та громадянської війни йому доведеться боронити Музей від розбою; Махно навіть дасть «охоронну грамоту». Очолює міський комітет охорони пам’яток старовини й мистецтва, стає одним із перших професорів новоствореного університету (тепер ДНУ), допомагає в організації Вищого гірничого училища (тепер НТУ «Дніпровська політехніка»). Аудиторії на його лекціях з історії завжди переповнені студентами. Із 1924 року — член-кореспондент, з 1929-го — дійсний член Всеукраїнської академії наук. Перед початком будівництва Дніпрогесу Яворницький домігся можливості разом із найдосвідченішими археологами востаннє дослідити острови, фортеці, могили, пороги, вали, кладовища, печери, які зникнуть під водами штучного моря. Результати 5-річної експедиції під його керівництвом — понад 35 тис. зареєстрованих експонатів і розкопок та виданий ним унікальний альбом зі світлинами невдовзі затоплених 9 порогів. А мешканці одного із запорізьких сіл, переселені в безпечне місце, назвали своє нове село Яворницьким…
ТІ, КОГО ЛЮБИВ
Із Марком Кропивницьким потоваришував іще з Харкова, відчувши в тому «козацьку душу». Під час гастролей в санкт-петербург запросив на гостину всю трупу, ще й 40 петербурзьких українців! Миколу Лисенка надихнув на створення опери «Тарас Бульба». Тисячі записаних ученим пісень — то вже вплив Миколи Костомарова. В санкт-петербурзі зустрів і земляка, Іллю Рєпіна; консультував під час написання картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану», надав для замальовок експонати своєї колекції, підшукував натурників і сам позував в образі козака-писаря. Надихав Іллю творити на козацьку тематику, а той виконав кілька ілюстрацій до книг Дмитра.
А ось тема стосунків із жінками довго була болючою для вченого. Перша дружина Варвара, з якою одружився 18-річним, покинула його через два роки, але офіційне розлучення сталося через понад 30 років. Доля подарувала вірну подругу в Катеринославі. Восени 1918-го 63-річний професор зареєстрував шлюб і обвінчався із 39-річною вчителькою Серафимою Буряковою, аби в любові та злагоді, щасті й випробуваннях разом пройти решту його життя — 22 роки.
НАЗАВЖДИ З УКРАЇНОЮ
Попри видиме визнання, тоталітарна влада вважала його небезпечним. Серед тих, кого Яворницький працевлаштував у Музеї, залучав до експедицій, були й переслідувані нею. Уже з середини 1920-х він потрапляє під нагляд НКВС, а 1933-го — за надрукованим у місцевій газеті «Зоря» доносом обвинувачений у буржуазному націоналізмі й звільнений разом із рештою колег. У Музеї, оголошеному «кублом націоналістичної контрреволюційної пропаганди», залишили тільки прибиральницю й доглядальника… Обшуки, допити, звільнення з університету — від цієї несправедливості пів року тяжко хворів. Академічну пенсію не платили 4 місяці, змусивши продавати на базарі свої книжки та речі: «То, може, я вже і не академік? Коли так, то буду шукати торбу на плечі — і тоді гайда по світу! 53 роки послужив рідному краю…» Харчами підтримали шанувальники. Микола Косюк у книзі спогадів «Поряд з Яворницьким» згадує, як 18-річним шукав — і знайшов! — добру душу, котра машиною вугілля допомогла вченому пережити зиму. Ці пошуки так розчулили бездітного Дмитра Івановича, що пропонував навіть усиновити Миколу…
1937-го — нове звинувачення за свіжосфабрикованою справою — в причетності до верхівки «Українського націоналістичного контрреволюційного підпілля». Стеренького вченого не заарештували, але решту затриманих змусили свідчити проти нього. До останнього дня він працював за письмовим столом — і важко відійшов на 85-му році життя. 6 серпня 1940-го його поховали, як і заповідав, під оркестр, що грав гопак, але в іншому місці — на новому цвинтарі в степу.
«Офіційно» влада вшанувала пам’ять вченого, швидко надавши ім’я Яворницького Дніпропетровському історичному музею, філію якого пізніше постановили відкрити і в будинку академіка. Насправді ж — намагалися знищити і пам’ять, і будинок, і саму могилу його, розрівнюючи «під парк» отой самий цвинтар… Але не склалося! Українці захистили пам’ять «Козацького Батька» — і 1961-го заповіт ученого виконали до кінця, перепоховавши під стінами виплеканого ним Музею. А філія — Меморіальний будинок-музей Яворницького — прийняла перших відвідувачів 35 років тому. Минулої неділі тут відзначали його день народження (див. https://www.facebook.com/yavornytskiymuseum/), до якого можна було долучитися за донат на ЗСУ. Нащадки запорожців мають здобути Перемогу!
Ольга ГОЙДЕНКО.
