Колись давно покохав мене мій однокласник, відмінник. Я до того поставилися дуже спокійно, але він ніколи не забував про мене.
Під час навчання в технікумі, а згодом і з армії (він служив у Мукачевому) отримувала щирі, зворушливі листи, рядки деяких із них пам’ятаю й донині: «Нині у підніжжях гір золота осінь, а верхівки дерев тримають на собі білі шапки снігу. Хочеться з гірської вершини подивитися навкруги. Мрії, мрії… Як би я хотів, щоб ти була тією Тамарою, якою тебе пам’ятаю ще зі школи». Мені на той час було вже 19 років. А коли я закінчувала навчання в інституті, листи на мою адресу вже не йшли. Згодом я дізналася, що їх забирав на пошті закоханий у мене однокурсник.
Листування з однокласником припинилося. Він став військовим, зопалу одружився з дівчиною, котра мала таке саме ім’я, як у мене, але швидко розлучився. У другому шлюбі в нього народився син, якого назвав іменем мого батька.
Я зі створенням сім’ї не поспішала, хоча мала багато залицяльників. Не знаю, чи це так, але, як мовиться, за вибірки дає Бог витрішки. Щасливою в шлюбі так і не стала, бо вийшла заміж за агресивного ревнивця, та ще й любителя спиртного. До речі, горілка його і згубила. Тепер, коли вже маю 70 років, часто згадую, аналізую пройдений шлях. Може, й по-іншому склалося б життя, але не жалкую, було в ньому багато хорошого й радісного.
Тамара.
