Ми вижили дивом. Дивом – це коли ті орки вважають твого чоловіка нацистом, а він тікає з полону. Але залишаємось ми. Я та син 20 років. І вони приходять і кажуть мені: «Доброе утро, сегодня у вас по плану расстрел».
🌟 🌟 🌟
…але замість розстрілу сьогодні по плану – відрубування пальців. Потім нас повертають додому з того підвалу, і з нами тепер живуть два орки. А за парканом – снайпер. Ми живі, бо вони чекають, що чоловік повернеться. У той час він переховується в сусідки на горищі. І все це бачить.
🌟 🌟 🌟
Так минуло 2 тижні. Одного разу вони приходять і кажуть: «Мы забираем вашу собаку, она едет с нами». Моя блакитноока хаскі! І з’являється така в мені сила, що більше ніщо її не стримує: ТА КАНЕШНА, СОБАКУ ВОНИ ЗАБЕРУТЬ, ЩАС!
🌟 🌟 🌟
«Що, знову прийшли нас вбивати?» – так зустрічаю їх кожного разу, коли вриваються в мій будинок. О 5-й ранку, о 2-й ночі або по обіді. Сарказм ім’я мені.
🌟 🌟 🌟
Два тижні я не виходила за хвіртку, а коли вийшла – на вулиці не було асфальту, всюди висіли дроти, лежали мої розстріляні сусіди. Я йшла по воду. Під прицілом снайпера. За окупацію схудла на 20 кг, не їла геть нічого. Господи, можна не такою ціною?
🌟 🌟 🌟
Вони говорили між собою просто під моїм вікном: «Будем отходить, нам же нечем воевать». А наступного ранку їхали в бій, 40 танків чи як там воно, таки пихаті! Повернулися 4. Так я зрозуміла, що треба протриматися ще трішки.
🌟 🌟 🌟
На подвір’я забіг поранений орк. Кров була всюди. Він хрипів: «Перев’яжи…» Я сказала, щоб забирався зі своєю кацапською кров’ю, не треба оскверняти мою землю.
🌟 🌟 🌟
У той день, коли нас повели остаточно розстрілювати, чоловік зміг збігти з горища. Він бачив, що нас із сином повели. Дорогою туди я попросила на хвилину повернутися, щоб залишити їжу свекрусі, вона лежача. Нам дозволили, я варила на вогнищі обід декілька годин. Вони нас ненавиділи: «Вы, сраные хохлы, вы не должны жить лучше, чем мы».
🌟 🌟 🌟
30 березня пам’ятаю крики: «Скорее, садись, быстро!!!» – вони всі посідали на свої танчики й дуже швидко поїхали. Стало тихо. Минуло аж 4 дні. І з’явилися наші. Це були КРАСИВІ ЛЮДИ. Якщо на старих російських шкарабанках висіло зазвичай по 10 огидних кульбатих орків, то тут на розкішних бронемашинах їхали кіборги. Круті чоловіки, вони стомлено усміхалися нам. Усі, хто залишився на нашій вулиці, виходили та ставали на коліна. Ми плакали, махали руками, ніби в нас було по 10 рук, ми захлиналися сльозами. Вони махали нам також. Це були ВОЇНИ, а не купка дегенератів.
🌟 🌟 🌟
Чоловік повернувся за 2,5 місяці, весь сивий. Син живий. Собака з нами. Я ще нічого не пережила, не можу спати, не можу бачити свій дім. Але я – українка, і це вже неможливо змінити.
Лала ТАРАПАКІНА.
