Таких, як він, по праву називають геніями. Мовознавець, поліглот, поет, письменник, перекладач, історик, антрополог, дослідник фольклору, сходознавець — це все про нього, Агатангела Кримського, автора понад тисячі наукових праць із історії мов і літератури, фольклору, етнографії, релігії народів Близького й Середнього Сходу, Європи й Кавказу. За резолюцією XVI сесії Генеральної асамблеї ЮНЕСКО (1970) його ім’я внесли до переліку найвидатніших діячів світу.
Експерт із санскриту, східних і західних мов, Кримський уперше в світі переклав українською рубаї Омара Хайяма, турецькою — твори нашого Тараса Шевченка.
Мови вивчав до останнього. У сімдесят років опановував вавілонську й абіссінську. Загалом знав їх, за різними даними, від 60 до 100. І жартував: легше назвати ті, яких він не знає, ніж навпаки.
В українському мовознавстві заявив про себе, зокрема, двотомником «Українська граматика» та «Нарисами з історії української мови». Не будучи українцем за походженням, зробив гідний великого патріота внесок у нашу культуру, мову, літературу, історію. «Чужинець зроду — я вже вічно буду українцем», — пояснював свої прагнення.
26 томів складає творча спадщина Кримського, котрий часто підписувався псевдонімами: А.Хванько, Хванько Кримський, Панько Рогач. Серед його фундаментальних праць — історія арабської літератури в 5 томах, 4-томник «Історія Туреччини та її письменства», а також «Історія Персії та її письменства». «Жоден із нових істориків Османської імперії не мав такої ерудиції, як Агатангел Кримський», — зазначав його учень, американський професор Омелян Пріцак. Ставши першим директором Інституту сходознавства НАНУ, Пріцак дав установі ім’я свого вчителя, назвавши того «найкращим кримським подарунком Україні».
На аверсі пам’ятної монети «Агатангел Кримський», випущеної Нацбанком України, — композиція, що символізує діяльність ученого-сходознавця та джерело знань. На реверсі — портрет мовознавця на тлі вертикальних ліній — символів трагічної долі видатного вченого. У його житті справді було забагато трагічних вертикалей…
…Джерела його роду — кримські. Один із предків був муллою, родичем кримського хана. Покинувши Бахчисарай через обставини, він прийняв хрещення у Литві (зараз це білоруські терени) і отримав прізвище — Кримський. У роду було багато відомих учених. Юхим Степанович Кримський мав уже білорусько-татарське коріння. Переїхавши на Волинь, вчителював, викладав історію і географію, згодом написав кілька популярних краєзнавчих книжок і посібників. Його дружина, Аделаїда Матвіївна Сидорович, походила з польсько-литовського роду. Сину, який народився 12 січня 1871 року, батьки дали рідкісне ім’я — Агатангел, що означає «добрий вісник».
ОСЯЯНИЙ УКРАЇНСЬКИМ СВІТЛОМ
Після народження Агатангела родина перебралася до Звенигородки на Черкащині. Отримавши гонорар за підручник з географії, Юхим Кримський збудував неподалік центру міста будинок для своєї сім’ї. Найбільше вабила малого Агатангела велика домашня бібліотека. У три роки вже навчився читати, у п’ять — розпочав навчання у Звенигородському двокласному училищі.
Успадкувавши батьківське прагнення до науки, змалку мав особливий талант до мов. У 10 років продовжив навчання в Острозькій прогімназії, опанувавши польську, французьку, англійську та німецьку мови, по тому відвідував гімназію в Києві та Колегію Ґалаґана, де оволодів грецькою, італійською, турецькою.
І хоч батьки, не маючи українського коріння, спілкувалися між собою і з дітьми російською, та Агатангела, який не розлучався із книжками, дедалі більше вабило все українське. Першим поштовхом до того стали повісті Ю.Федьковича. «…Мене нове світло осяяло. Я зрозумів, що мушу бути українофілом… І от я жадібно ухопився за українство. Кожнісіньку вільну від «офіційних занять» часину я присвячував Україні. Перша ознака національності є мова — я й нею найперше заклопотався, пильно читав усякі книжки, особливу увагу звертав на етнографічні матеріали, перечитав усякі філологічні праці», — згадував у автобіографії свій шлях до української. Любов до України розквітла під час його навчання в Колегії Павла Ґалаґана у Києві (нині — приміщення Національного музею літератури України) великою мірою під впливом педагога-мовознавця Павла Житецького. «Якщо хочете працювати для українського народу, ставайте першокласними вченими й пишіть ваші праці по-українському. Тоді поневолі й чужі вивчатимуть вашу мову», — цю пораду вчителя Кримський запам’ятав на все життя. 19-річним почав листуватися з Іваном Франком (кілька років тому ці листи були видані окремою книжкою), ще раніше відкрив для себе Лесю Українку, дядько якої, Михайло Драгоманов, мав великий вплив на його становлення. Його адресатами на довгі роки стали й Борис Грінченко, Михайло Павлик та ін.
ДРУЖБА — ЧИ ЄДИНЕ КОХАННЯ?
«Дивлюся якась дівчинка, їй було тоді 16 років, але на вигляд можна було б дати 14, як відомо, вона допіру приїхала з села Колодяжного. Обидвоє ми зніяковіли і лише після нагадування Олени Петрівни подали одне одному руки. Ми були близькими друзями протягом багатьох років, до останнього дня життя Лесі Українки…», — так згадував Кримський першу зустріч із поетесою в публікації «Із спогадів щирого друга». Дівчині та її матері, Олені Пчілці, Агатангела представив той самий викладач і старший товариш, Павло Житецький. Ця зустріч залишила глибокий слід у душі юнака, який на той час вже захопився творчістю Лесі. Житецький показав йому її вірші й переклади Гейне українською, і вже сам факт перекладу Гейне дуже порадував Кримського, особливо ж припала до душі поезія «Чого так поблідли ті рожі ясні». Її вподобали й співучні Агатангела; один навіть запропонував до них музику, тож юнаки в своєму колі почали співати цей твір, а невдовзі на концерті Миколи Лисенка й сталася згадана вище зустріч.
Листування ж почалося згодом, коли Українка, згорьована смертю дядька, Михайла Драгоманова, прочитала, як щемко згадував про нього Кримський. Розчулена, відреагувала на прочитане теплим і щирим листом. Відтоді вони обмінювалися думками, не раз ставали справедливими критиками одне для одного, детально обговорюючи нові твори. Кримський врахував деякі зауваги Українки до свого роману «Андрій Лаговський», а коли вона для нових творів потребувала вивчення історичних джерел, пов’язаних зі Сходом, не раз надсилав відповідну літературу й високо цінував її відповідальний підхід до тем. Із контексту відомо, що в деяких листах чоловік засвідчував Лесі щиру прихильність, причини якої жінка не розуміла. Та це спілкування стало важливим і для Лесі, що відчутно в її рядках: «Вірте мені, товаришу, коли приїхавши восени з Буковини, знайшла в своїй київській хаті Ваші книжки, то здалося мені, що се Ви самі зустріли мене на порозі моєї хати і щиро стиснули мені руку…» Іншого разу зізнавалася: «Від вас я завжди рада мати слово» — й пропонувала писати їй «все, що схочете, що на думку спаде». Сама Українка не зберігала отриманих листів, тож написане їй Агатангелом залишилося їх таїною — як і те, чи була це суто щира дружба творчих людей, якою, вочевидь, її бачила одружена Українка, називаючи самотнього Кримського «вірним товаришем», а чи щось більше? З жодною із жінок у Кримського не склалося теплого спілкування. Тож дослідники припускають: з його боку це могло бути таємне, без взаємності, кохання. Та й у вірші Павла Тичини до 60-ліття Кримського прямо було згадано про «вічно омріяну» Лесю Українку, яка на той час уже пішла з життя…
ПІЗНАЮЧИ БЛИЗЬКИЙ СХІД
1889 року Кримський вступає до Лазаревського Інституту східних мов у москві, де починає опановувати як базові арабську, перську, турецьку та їх діалекти, так і латину, грецьку, основні європейські мови. Вивчає й мову засновників свого роду — кримськотатарську. Біографи Кримського згадують про його подальше навчання на історико-філологічному факультеті московського університету (1892–1896) та успішно складені там іспити зі слов’янської філології, а в петербурзькому університеті — з арабістики. Отримавши від інституту спеціальну дворічну стипендію, проводить два роки в наукових експедиціях у Лівані й Сирії. Вивчає звичаї, історію, культуру, мову та діалекти. Вдосконалює знання арабської, опановує арабську літературу й іслам, перську мову з літературою і так само — турецьку. Набуті ґрунтовні знання застосовує не лише в науці: мандри надихають Агатангела на «Бейрутські оповідання» — перший з його прозових художніх творів, високо оцінений Франком (2017-го, уперше за 120 років після написання, цей твір побачив світ у перекладі на арабську разом із розповіддю про трагічну долю відомого сходознавця). Цей досвід дозволить Кримському геніально перекласти українською шедевральні рядки Омара Хайяма, Сааді, Гафіза, поступово оприлюднивши їх разом із власними віршами у тритомнику «Пальмове гілля», який вважають унікальною пам’яткою літератури. Під враженням віршів із перших двох частин Каменяр назве Кримського «високоталановитим поетом». Третя частина побачить світ уже за кілька років після його переїзду в Україну.
Після повернення Агатангел — уже викладач в Інституті. Швидко стає доцентом, по тому — професором, у 30 років — очолює кафедру арабської лінгвістики, у 32 — стає професором історії ісламу. Продовжує опрацьовувати зібрані на Сході матеріали та документи, пише кілька підручників з історії ісламу, арабістики, вивчення Корану, який перекладає російською. Засновує напрями арабістики, тюркології, іраністики як єдине ціле мови, літератури, історії, релігїї. Співпрацює з редакціями енциклопедій «Брокгауз і Ефрон» та «Гранат», опублікувавши близько 300 статей. Цікавиться релігієзнавством.
ПІД ЗНАКОМ УКРАЇНИ
Остаточно сформований як українець, у москві почувається «чужородним тілом»: «Коли я почую звуки української пісні, то вони мене доводять аж до сльози… Ані кровинки вкраїнської не маю… але цілком проукраїнився». Передплативши галицькі видання, заборонені на українських теренах Емським указом, став дописувати до них. Був удячний Драгоманову, який «розбурхав» його патріотизм: «…тепер я ніколи не зверну з української стежки».
В одній із праць стверджує: українці ментально, етнографічно, антропологічно — геть інший народ, аніж росіяни. І риторично запитує: як можна любити тих, хто нас за націю не вважає? Коли після жовтневого перевороту постала українська держава, відчуває: його місце — в Україні. Повертається 1918-го під час правління гетьмана Скоропадського, який засновує Українську академію наук. Єдина умова Кримського — виділити окремий вантажний вагон для перевезення з москви особистої бібліотеки. Незабаром його безцінні книги, колекції марок і грамплатівок із оперною музикою вже в Києві. На першому засіданні науковці обирають його неодмінним вченим секретарем УАН і головою 1-го історико-філологічного відділу Академії, а Вернадського — президентом. Разом вони збирають унікальний фонд Всенародної бібліотеки України (тепер — Національна бібліотека України ім. Вернадського). Свою багатющу збірку книжок (близько 50 тис. томів), поставиши умову щодо її нерозпорошення, вчений 1927 року теж подарував Академії.
Займався Кримський і «кадровим питанням», залучаючи науковців за складних для виживання часів і дефіциту кваліфікованих працівників. Із приходом до влади більшовиків йому довелося ще й випрошувати пайки та одяг для співробітників і разом із ними заготовляти дрова для опалення приміщень, бо чорнило від холоду замерзало. Тож саме завдяки Кримському Академія вистояла — і саме заради цього, вважають біографи, видатний учений і прийняв радянську владу. 1925-го з його подачі постає відділення наукової асоціації сходознавства у Києві. Створює й українську школу орієнталізму. Залучає науковців до вивчення візантійського письменства та його впливу на Україну. Приділяє увагу етнографічним, фольклористичним дослідженням, викладає в університеті, здійснює наукове редагування багатьох видань. Контактує із Науковим товариством ім. Шевченка у Львові, долучається до організації Іституту Т.Г.Шевченка. Бере участь у Першому Всеукраїнському православному церковному Соборі, який підтвердив автокефалію УАПЦ. Маючи феноменальну пам’ять, працює так само феноменально — по 18 годин на добу…
В ОБОРОНІ МОВИ Й ІСТОРІЇ
Блискуче орієнтуючись у питаннях історії мови, Кримський відкидає «офіційну» теорію, яка від початку побутувала в срср, а згодом була «успадкована» росією, про Київську Русь як колиску трьох «братніх» народів і трьох мов. Натомість у своїх фундаментальних працях «Українська граматика», «Давньокиївська говірка», «Українська мова. Звідки вона взялася і як розвивалася» учений обґрунтовував своє переконання: українська мова ще в ХІ ст. виокремилася «як цілком рельєфна, …яскраво-індивідуальна одиниця». Категорично не погоджувався Кримський і з теорією м.погодіна, буцім давньокиївські літописи створені «великоросами», які потім переселилися на північ, а на їхнє місце начебто прийшли з Карпат «малороси» — українці. Ще з 1904-го він не раз вступає в полеміку з однодумцями й послідовниками погодіна.
Називаючи мову «першою ознакою національності», особливу увагу приділяє проблемам розвитку української. Ще 1918-го ініціює створення при УАН Комісії живої української мови, яка має розробити новий словник, стає її головою і головним редактором. Як засновник і директор Інституту української наукової мови УАН (1921), активно долучається до творення «Найголовніших правил українського правопису». Його сфера діяльності — правопис, термінологія, словники. Видає деякі оригінальні пам’ятки, бо впевнений: саме вони мають бути джерелами для вивчення історії мови. Очолює Комісію для видання пам’яток нового українського письменства.
Разом зі своїм товаришем, академіком Сергієм Єфремовим, Кримський стає редактором фундаментального російсько-українського словника (1924–1933), який дотепер високо поціновують за великий вплив на розвиток мови і словникової справи. За коментарем сучасних мовознавців, «серед двомовних словників йому досі нема рівних. Він містить неоціненний мовний матеріал. Справжній словниковий шедевр… Словник написали не просто великі знавці, шанувальники, оборонці української мови. Укладачі словника — люди з вільним мисленням, українську частину писали, виходячи з суто українських мовних норм, а приклади наводили, не зважаючи особливо на «політичний момент». Це вільнодумство і щонайвищий фаховий рівень… є основою знаменитості словника. Відносно мало запозичень з інших мов і часто до них подано напрочуд вдалий український відповідник». Але доля цього словника, відомого ще як «Академічний», склалася трагічно: 4-й підготовлений том свого часу знищили, а перші три — заборонили. Крім того, Кримський відмовився підписати зрусифікований правопис української мови, до чого схиляв його л.берія. Тож влада зрештою вирішила помститися немолодому немічному вченому, який на той час майже втратив зір, страждав на астму й серцеву недугу.
ШЛЯХ РЕПРЕСОВАНОГО
Переслідування розпочалося 1929-го. Кримського звинуватили в українському буржуазному націоналізмі. Позбавляли посад, перестали друкувати, відсторонили від наукової, викладацької роботи. Щоправда, відомого на весь світ сходознавця і поліглота тоді не арештували, натомість у справі «Спілки Визволення України» забрали його секретаря і постійного помічника, допомоги якого потребував через поганий зір, — молодого етнографа Миколу Левченка, до якого вчений ставився як до сина. Знаючи, що дружині скоро народжувати, Микола просив Кримського дати дитині своє прізвище — і той виконав прохання, оформивши для цього шлюб із молодою матір’ю і всиновивши немовля, якого назвали Миколою. Рідний батько дитини, не витримавши випробувань, повернувся за кілька років психічно хворим і невдовзі наклав на себе руки. Це стало важким ударом для Кримського.
У 1930-х, за спогадами сучасників, учений дуже бідував, обмежуючись однією стравою в їдальні, хліб забирав додому, а все зароблене відправляв родині в Звенигородку.
Та 1937-го його знову запрошують до Академії — займатися аспірантурою. В Інституті мовознавства 1938-го дають очолити відділ української мови, 1939-го — відправляють до тільки-но оголошеного «радянським» Львова як живий доказ благих намірів срср щодо творчої інтелігенції, а під час урочистостей на честь 70-річчя у січні 1941-го нагороджують орденом. Та вже в липні того самого року до Звенигородки, де тоді перебував Кримський, прибув уповноважений комітету держбезпеки, наказуючи терміново вирушати до Києва й обіцяючи евакуювати звідти. Ученого, який ще не оклигав від інсульту, виносять на ковдрі до авто. Привозять не додому, а до спецкорпусу в’язниці, де звинувачують в «активізації діяльності, спрямованої на утворення самостійної буржуазної української держави, на відрив України від срср» та «очолювання націоналістичного підпілля». Тим часом гітлерівці вже форсують Дніпро, тож попри категоричні відмови від висунутих звинувачень, Кримського та його товаришок по нещастю в запломбованому арештанському вагоні відправляють до кустаная. Живим довозять лише Агатангела Юхимовича. Та менш ніж за три місяці він теж іде з життя в лазареті кустанайської загальної тюрми №7.
За офіційною довідкою, великого вченого не стало 26.01.1942 «від послаблення серцевої діяльності». Хоча припускають, насправді це могло статися й унаслідок тортур. Обставини його відходу залишаються так само невідомі, як і місце поховання. Справу проти Агатангела Кримського 1957-го було перекваліфіковано за відсутністю складу злочину завдяки клопотанню тодішнього директора Інститутту мовознавства Леоніда Булаховського, а 1960 р. учений був офіційно реабілітований — посмертно, як і тисячі інших вірних синів і дочок України…
МУЗЕЙ, ЯКИЙ МІГ БИ БУТИ
Про створення Музею А.Кримського в Звенигородці місцеві ентузіасти заговорили ще років 60 тому. Відомо, що цю ідею підтримала тоді й Академія наук зі Спілкою письменників та Українським товариством охорони пам’яток історії та культури. Тепер значна частина цінних документів Кримського втрачена, наявні ж у московських архівах — недоступні, а «віз», як мовиться, «і нині там».
2021-й на Черкащині оголосили роком Агатангела Кримського. До 150-річчя від дня його народження виготовили інформаційний білборд, а на цвинтарях, де поховані його батьки, брат і сестра, активісти ГО «Пам’ять» встановили пам’ятні хрести. Коштом міськради побачила світ низка присвячених постаті Кримського книжок, а також присвячена Звенигородці збірочка його батька. Іще б відкрити Музей…
…Зо два десятки років, допоки були живі мої родичі, навідуючи їх у Звенигородці, прямувала до родинного будинку, перетинаючи вулицю А.Кримського. Щоразу задивлялася на маленьку дерев’яну хатинку-альтанку «на семи вітрах», що здалеку впадала в око над двоповерховим будинком і теж не молодшала з роками. Мріялося: от приїду колись — а там вже працюватиме Музей «доброго вісника». Та на дверях щоразу зустрічав замок…
Працюючи над текстом, уже з місцевих інтернет-видань минулих років, довідалася: будівля, що дуже багато пережила, перебуває на балансі Інституту сходознавства НАНУ, який носить ім’я А.Кримського. Та коштів на реставрацію будинку видатного вченого для відкриття музею установа не має. Але й місту, яке спромоглося би врятувати оселю й нарешті відкрити Музей видатного земляка, її не передає. Тож залишається «без надії сподіватися», що в Україні таки з’явиться музей унікальної особистості, рідкісного генія і справжнього патріота, котрий сам зробив себе українцем.
Ольга ГОЙДЕНКО.
