Про самопожертву Богові й духовний подвиг цих чотирьох мучениць розповідає у «Житіях Святих» св. Димитрій Туптало. Рано овдовівши, Софія й надалі виховувала своїх дітей у вірі та благочесті, служила Богові молитвою, постом, милостинею і вчила їх цього. Дівчатка росли вродливими й розумними, так що й сторонні люди помічали це, і мали імена, які відповідають християнським чеснотам. У часи доносів і переслідувань один з римлян повідомив про їхню християнську віру імператору Адріану. За його розпорядженням родину доставили на допит. Дорогою вони молилися до Христа, аби не покинув їх у час випробувань, але подав Свою допомогу, аби не злякалися ані катувань, ані смерті, за жодних обставин не відкинувши Творця. На запитання імператора, якого вони племені-роду, мати назвалася християнкою.
За три дні на імператорському суді Адріан так і не умовив їх поклонитися римським богам: відповідали, що готові страждати й терпіти муки заради Отця свого Небесного — Ісуса Христа. Вірі тоді було 12 років, Надії — 10, Любові — 9.
Їх катували одну за одною, почавши з Віри, але найстрашніші муки не могли зламати юних християнок. Коли ж одна за одною були вбиті мечем, мати, поховавши доньок на горі за містом, залишилася молитися там — і за три дні також відійшла до Господа. Історія їхнього подвигу, поширившись серед християн, стала взірцем справжньої Віри, Надії, Любові — чеснот, які разом із Премудрістю Божою мають бути у кожному серці людському.