Марійка з мамою вибиралася до райцентру нечасто — що дитині у місті робити? Однак цього разу дівчинку треба було готувати до школи. Тож вони разом із мамою поїхали за різним канцелярським приладдям. Марійка мріяла ще й про нову форму, однак вона їй мала дістатися від старшої сестри. А заїкнутися мамі про обновку не наважувалася. Бо знала: мама не розсердиться, а лише засмутиться, адже ростила їх трьох одна, без батька.
Перед поверненням додому вони зайшли до гастроному купити льодяників-монпансьє. Перед ними у черзі стояла гарно вбрана жінка з такою красивою дівчинкою, що здалася Марійці живою лялькою — великі блакитні очі, довгі вії, кучеряве золотаве волосся. Вона з цікавістю їх розглядала. Жінка запустила руку у доньчину зачіску і повільно водила пальцями у величезних золотих перснях по її кучерях. А сама тим часом роздивлялася прилавок із цукерками, аж поки зупинила свій вибір на коробці найдорожчих, у подарунковій упаковці. Коли Марійка почула їх ціну, у неї аж дух перехопило. Цукерки коштували майже стільки, скільки вони з мамою витратили за день. Мабуть, у гості ідуть, подумала дівчинка. Але потім почула, як жінка сказала доньці: «Ось зараз прийдемо додому, відпочинемо. Чай заваримо, відкриємо цукерки на журнальному столику, кіно подивимось — і чаюватимемо».
Дівчинка-лялька задоволено засміялась, а у Марійки округлились очі: як — такі дорогущі цукерки та за один вечір, та ще й удвох? І вона, здається, аж фізично відчула затишну атмосферу в цій чужій заможній родині. Адже їй лише зрідка перепадали від бабусі цукерки «Ананасні». Однак пахли вони завжди ліками, як і всі бабусині речі.
Через це Марійка ненавиділа їх, але їла — бабуся ж бо дуже тішилась, що може пригостити онуку такою смакотою. Про свої міркування вона матері не розказала, лише запитала, що таке журнальний столик. Однак на цей раз мама розсердилась і сказала, що краще б Марійка про зошити та олівці думала.
Відтоді минуло багато років, проте та картина часто поставала в Марійчиній уяві. Точніше, їй уявлялось, що це вона кожного вечора забігає після роботи у гастроном, купує величезну коробку найдорожчих цукерок і п’є з ними чай біля телевізора. І обов’язково перед журнальним столиком — з овальною поверхнею та вигнутими ніжками. Мріяла про це, і коли навчалась у медучилищі, де стипендії ледве вистачало на хліб, і тоді, коли вступила до медичного університету, а ночами працювала фельдшером на швидкій. А коли, здавалось, уже геть не вистачало сил, вона наказувала сама собі: «Потерпи, Маріє. Ще трохи — і буде столик, і чай із порцеляни».
Минуло ще кілька років. Марія Іванівна стала лікарем вищої категорії, про що тепер свідчила табличка у золотій рамці на дверях її кабінету. Цього дня черга до неї, як завжди, була величезна. Коли зайшов останній пацієнт, вона не встигла навіть очей підвести — кивнула на стілець біля себе, запрошуючи сісти, і продовжила заповнювати якусь довідку. І лише краєм вуха почула жіночий голос. «Мені б, доню, щось від серця, і якщо можна — не дуже дороге», — попросила пацієнтка. Марія простягла руку за її карткою, все ще не піднімаючи очей, аж раптом її наче струмом ударило. Картку простягла стара рука, вся в синіх прожилках та пігментних плямах, але пальці були унизані старомодними золотими перснями — такі носили років 30–40 тому. Марія підняла нарешті голову, і не помилилась. Жодних сумнівів — це була та сама жінка з гастроному, але вже постаріла.
Раптом несподівано для пацієнтки Марія запропонувала: «А хочете чаю з цукерками?» Побачивши спантеличений погляд жінки, уточнила: «Не повірите, але всім цим (вона обвела поглядом кабінет) я завдячую саме вам».
Христя МАЙСТРЕНКО.