Дзвінок до редакції. Наш багаторічний читач із Вінниччини Віктор БЕРЕЗЮК дякує за «Порадницю» і розповідає, як зацікавила його порадницька гостина з Роксоляною Шимчук, відомою колекціонеркою, засновницею і власницею «Етно-галереї Роксоляни Шимчук», що була вміщена в номері «Порадниці» від 21 травня цього року. Нагадаємо, що пані Роксоляна за понад 35 років зібрала у своїй етно-галереї тисячі унікальних автентичних речей із різних куточків України.
— Прочитав ваше з нею інтерв’ю і зачепили мене, як то кажуть, за живе слова, думки пані Роксоляни, зокрема про те, що вишиванка — то символ нашої самовизначеності, знак українства. Так і є! Й отой символ, той знак завжди був у нашій родині. Лишається він і досі. А найціннішим є скарб, що дістався мені у спадок від моєї бабусі — чоловіча вишиванка, якій уже понад 100 років! — ділиться Віктор Петрович і на моє прохання розповідає дещицю з історії своєї родини та цієї вишиванки.
Бабусю свою, батькову маму, він не пам’ятає — вона померла у 1952 році, коли хлопчику було 4 роки. А жила бабуся зі своїм старшим сином у селі Носківці Жмеринського району Вінницької області. Всього ж у сім’ї, де ріс його батько, було три брати і дві сестри. А вже в батьковій сім’ї теж було троє синів та одна донька. Зараз Віктор Петрович мешкає неподалік Носківців, де народився, — у селі Олександрівці. Виростили й виховали з дружиною трьох доньок, має внука та внучку. За фахом — учитель хімії та біології, працював у місцевій середній школі.
На долю його рідних, як і мільйонів українців, випало чимало випробувань.
— У 1927 році бабуся потрапила під репресії, радянська влада її розкуркулила, — каже Віктор Петрович. — На той час жила без чоловіка. Її виселили зі своєї хати в іншу, а сина, дядька мого, якого Василем звали, вислали аж у бурятію, в улан-уде. Відірвали від матері, рідного села! Хлопчині на той було 16 років. Отаке радянська влада творила. Щоправда, звідти він утік, переховувався. А мій батько був ще малим на той час, він із 1916 року народження. То його мама сказала своєму старшому синові: «Візьми його до себе, бо пропаде». Отак він ніби опікуном став. Його не зачіпали, бо мав якусь посаду на пошті у райцентрі.
А тую сорочку бабуся ще задовго до того вишивала для свого прийомного сина. Мій дідуньо, овдовівши, одружився з нею. Мав він і свого сина. Той був старший з-поміж інших синів. Чи носив він вишиванку, чи встиг, я вже й не знаю. Бо пішов на Першу світову війну, там і згинув. Отак розповідала моя мама.
Коли ж я вже одружився, передала мені вишиванку, яку всі ті роки спочатку бабуся, а потім і вона зберігали. Чомусь бабуся саме мені її заповідала. І я вдячно бережу цю сорочку і пам’ять про бабусю всі ці роки. Коли вдягав її, почувався по-особливому. Ті червоно-чорні нитки вишивки на домотканому полотні — наче історія нашої родини, де біль і радість переплелися. І так мені відгукувалися слова з пісні Дмитра Павличка на музику Олександра Білаша «Два кольори», яку часто співав…
Вишиванки у нашому селі, де я народився, часто носили. У 50-ті роки взагалі прийнято було на свята вбиратися у вишиваний одяг. Не лише на подію якусь, як ото зараз маємо започаткований Лесею Воронюк Всесвітній день вишиванки щороку у третій четвер травня. Скільки себе пам’ятаю, пам’ятаю і вишиванки. Між іншим, до першого класу у 1955 році йшов я у вишиванці. І фото навіть маю. Мама, на жаль, не мала часу на вишивання. Вони з батьком учителювали в школі, роботи було багато, та й різні ситуації виникали… Але в селі багато жінок займалися вишиванням. У них і замовляли сорочки. Тоді полотно ще можна було десь придбати. Люди знаходили і вишивали. Потім самі шили сорочки.
У ті часи не було ж такого вибору одежі в магазинах. Сорочок особливо. А багато хто й не мав за що купити. У колгоспі ж люди за трудодні працювали…
То вже згодом почало розвиватися це виробництво. Неподалік нас, у селищі Браїлів була швейна фабрика, заснована ще 1937 року. (До речі, вона й досі працює, «Браїлівчанка» підприємство називається). Браїлівські сорочки завжди славні були: якісні, не штучні, з натуральної тканини. Так їх розбирали в магазинах за раз, як то кажуть.
Отож ми ті сорочки браїлівські й купували. А потім у моду увійшли нейлонові. Почали за ними всі ганятися. Білі перефарбовували в різні кольори. Ця мода як швидко налетіла, так швидко й відлетіла. Чому? Бо ті сорочки були непрактичні. Тіло під нейлоном не дихало, шкіра подразнювалася, виникала алергія.
От від натурального полотна нічого подібного не буде. Я все життя носив вишиванки. Маю кілька старих уже, та й ось зараз улітку, просто так, бува, вдягаю. Тож вам не синтетика. Звичайно, не до роботи по господарству, якої завжди багато…
Пригадую, особливо гарно наші люди вбиралися на Різдво, на Великдень.
У мене й досі перед очима картинка така. Поруч із нами жив батьків старший брат. І от на Різдво, як зазвичай, готувалася напередодні свята вечеря. Дядько і нас усіх запросив, прийшли батьки з нами, дітьми. Дядько, який цілий день ходив по подвір’ю, порався по госоподарству в робочому одязі, заходить до хати у гарній вишитій сорочці. Уносить околіт жита, дідух тобто, вітає нас зі святом і цей околіт розкидає по хаті (а то одна ж кімната, де вся сім’я жила, спала, їла), розсипає горіхи. А ми, малеча, мали рохкати, кукурікати, кудахкати, мовляв, аби вся домашня живність у господартсві водилася. Отак було.
Згадав я ще про так звану «гуцулку».
(«Гуцулкою» традиційно називають особливий крій чоловічої вишиванки, яка вирізняється специфічним орнаментом та конструкцією. Найчастіше це — класична сорочка прямого крою (або тунікоподібна), часто з коміром-стійкою та зав’язками. Має геометричний орнамент карпатського регіону. Зазвичай вишивається густо, використовується поперечна вишивка або вишивка хрестиком. — Ред.).
Побачили на Вінниччині той західний стиль, та й наші жінки, будь здоров, почали вишивати такі сорочки-«гуцулки» для своїх чоловіків.
Колись навіть моя мама примушувала мене вишивати якимось ланцюжком чи що. Не вийшло з того нічого. А знав у своєму житті чоловіка, набагато старшого за мене, жив у сусідньому селі, який умів і вишивати, і сорочку пошити. Доволі гарні вони в нього були. Носив постійно на свята вишиванки. Жінок у нас багато було, що вміли вишивати гарні узори. Пам’ятаю з-поміж інших технік популярною була в нас гладь. Вишивали й під канву.
У мене була двоюрідна сестра, рік назад померла, царство небесне, то в її хаті як у музеї — вишиті подушки, подушечки, скатертини, простирадла, серветки. Людина любила це, захоплювалася вишиванням і хист мала.
Що хочу ще сказати. У наших краях начебто й не прийнято було забороняти вишиванки, як ото в інших регіонах, про що й пані Роксоляна розповідала. Колгоспники не боялися, що зараз прийдуть від влади і заборонять. А от уже вчителів, так, як і моїх батьків, за те могли б і з роботи поперти. Згодом, учителюючи, відчув це на собі і я. Інтелігенція завжди була під особливим, пильним наглядом комуністів, мусила озиратися й остерігатися. Інші ж люди ходили, святкували, як собі хотіли. То ще залежало від місцевої влади. Бо у владі різні люди були, як завжди. Й багато чого не можна було: не смій, бійся і таке інше. А за вишиванку теж могли пришити тобі націоналізм, бандерівщину.
Дядько моєї дружини жив на Львівщині, у Шептицькому, а дружина його була з Івано-Франківської області. Дуже гарно вміла вишивати. Навіть мені вишиванку подарувала, на жаль, вона не збереглася. Краватку, було, вишила. Коли вдягав її, як в інституті в Умані навчався, то на мене задивлялися, дехто казав, де це таку «бендерщину» взяв.
Як бачите, «бендерами» називали не тільки жителів наших західних областей.
І чомусь в Україні здавна людей, які любили своє, цінували — мову, вишиванку, пісню — націоналістами називали.
Тепер росіяни великою війною на нас пішли — «денацифікувати» хочуть. Болить, як же багато людей наших гине. Наша родина теж переживає втрату — зять загинув на фронті… Низько кланяюся усім, хто йде захищати Україну…
Про мою вишиванку. Коли одягав її (переважно, як брав участь у художній самодіяльності в нашому радгоспі), люди цікавилися, розглядали, розпитували. Всі знали, що то в мене особлива вишиванка.
Зараз уже не вбираюся в неї. Виріс, та й спадок такий берегти треба. Нікуди, ні до якого музею не віддаватиму, в родині нашій залишиться. Аби й праправнуки мої до тієї реліквії вишитої, із гребінного, тобто домотканого полотна, могли доторкнутися.
Одна з доньок, котра у Києві живе, зібрала, було, сорочки вишиті дружини моєї, десь там переробила їх, реконструювала, і тепер має святкове вбрання на День вишиванки.
***
Ось така історія подільської вишиванки, історія родини, розповідана Віктором Петровичем Березюком. Його бабусин спадок — то не просто вишиванка, не просто домоткане полотно. То — частинка, крапелька нашої багатенної культурної спадщини, нашої ідентичності. То — понад столітній оберіг, який пережив війни, революції, репресії. Який є нагадуванням про своє, українське коріння, що не по силі знищити нашим ворогам.
А які історії, сімейні реліквії зберігаються у ваших родинах, дорогі читачі? Діліться своїми розповідями, спогадами. «Порадниця» їх надрукує і збереже.
Записала Тетяна ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця».
