«Коли бачу, як проросло посіяне мною зернятко — добром у душі кожного, з ким я спілкуюся, й моя душа тоді радіє. Коли бачу, як на очах багатотисячного залу тремтять сльози від духовної радості, від звучання нашої пісні. Моя щирість, енергія передаються людям, і вони стають гордими, що є українцями. Отоді більшого щастя для мене і немає», — казав народний артист України, Герой України Анатолій АВДІЄВСЬКИЙ, коли багато років тому мала розкіш спілкуватися з ним на порадницькій гостині й запитала, що ж робить його щасливим.
Скільки ж то тієї пісенної радості подарував він людям за свої роки, скільки пісенних скарбів нам відкрив! Адже, стверджував, «Україна одна із небагатьох у світі володіє пісенними скарбами, маючи в запису понад 300 тисяч зразків. 300 тисяч! Наша пісенна творчість багатогранна, багатожанрова: думи, колискові, обрядові, побутові пісні. Гоголь називав пісні історією нашою. То правдива історія, де печаль з радістю переплелися. Творчість ця створена не для того, аби просто отак поспівати. Ні, то була потреба духовного очищення, потреба через пісню стати ближче до Господа Бога, бо народ наш віруючий, законослухняний».
Десять років минає, відколи стихла земна пісня Маестро (16 серпня 1933 — 24 березня 2016). А присвятив він їй усе своє життя. Працюючи після закінчення Одеського державного музичного училища учителем музики і співу, керівником хорових колективів. Навчаючись в Одеській консерваторії. Заснувавши і будучи художнім керівником та головним диригентом Поліського ансамблю пісні й танцю «Льонок». Очолюючи Черкаський український народний хор. Згодом — ставши на пів століття директором, художнім керівником і головним диригентом Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки.
Згадуємо нині, вклоняємося світлій пам’яті великого українця, котрий прославляв рідну Україну в музиці та піснях у всьому світі.
ТАЛАНОВИТИЙ В УСЬОМУ
ВАЛЕНТИНА АВДІЄВСЬКА,
сестра.
Такий талант, яким Бог обдарував нашого Анатолія, з’являється, кажуть знавці, раз на сто років. І таланти його різносторонні. Справою свого життя обрав диригентство. А міг бути й талановитим співаком. Мав гарний баритон. У нашому співучому селі йому, ще малому, старші хлопці дозволяли виводити — вмів і міг те робити. Коли вступав до музичного училища, запропонували навчатися у вокальному класі.
Міг бути й великим артистом-гумористом. Коли в нашому місцевому будинку культури виходив на сцену, ще нічого не говорив, а люди тепло, з усмішками зустрічали його і вже починали аплодувати.
Міг стати й художником. Дуже гарно малював. Було в нього багато гарних натюрмортів, пейзажів. Свій автопортрет гарний написав.
Так, насправді, Бог дав йому багато різних талантів, а він не лінувався і розвивав їх. Умів грати практично на всіх музичних інструментах. Ще з дитинства вчився за самоучителем. Мав унікальний слух — музичний, вокальний. Я коли співала, дуже уважно слухав, а потім каже: «ВалькА (він мене називав так, із наголосом на останньому складі), ти зупинись і не співай більше, бо такої пісні немає у світі. Ти дуже фальшивиш». І щоразу, коли ми вдома збирались, а я починала співати, все думала, що зараз брат мене зупинить. Та хоч би як там ми співали, він теж приєднувався до нас.
Останній раз був із концертом в Одесі у березні 2016 року. 8 березня у педагогічному університеті імені Драгоманова в Києві відбувся урочистий концерт, й Анатолій брав у ньому участь. А потім приїхав до нас, в Одесу, у філармонію. Як виявилося, це вже було таке його прощання. Вийшов на сцену разом із дівчиною-хористкою і сказав, що хоче своїм недосконалим голосом заспівати улюблену батькову і мамину пісню «Ой у полі вітер віє». Поруч був хлопчина, який підтримував його. Бо вже дуже важко було йому ходити. Після того виступу відразу й повернувся до Києва. Тоді я й зрозуміла, що брат приїхав попрощатися, більше ми не бачилися…
Дуже відповідальним і працездатним він був. Надто скрупульозно до всього ставився. Коли я приїздила до Києва, завжди бувала на його репетиціях. Об 11 годині він їх починав, а закінчував близько 15-ї. І працював, аж поки піт не з’являвся. Після цього нерідко хворів: катари, бронхіти, часті простуди. Зал для репетицій здоровенний, там акустика сильна. І все брав на себе. Бачачи, як працює із хором на репетиціях, навіть не раз і сварила його. Кажу, в тебе ж є хормейстери, що ж ти все сам та сам. Наприклад, дуже талановитий хормейстер у хорі Ірина Андріївна Мельниченко. Він тільки зупиняє хор, і вона на пів ноті підхоплює, розуміла диригента з найменшого поруху його руки.
Думаю, не варто й говорити, наскільки я любила і люблю наш Хор Верьовки. Завжди ним захоплювалася, його досконалим виконанням, і тішилася, коли приїздив до нас, на Одещину, із виступами. Бо співає хор душею.
Брат дуже любив наш край. Коли приїздив до мене, любив ходити по морському піску. Бувало, казав: «Ти знаєш, Валько, а піски співають!» — «Як?» — «А так: дзинь, дзинь…» А я тут скільки років живу, ходжу й ніколи не чула, як же ті піски співають. Загалом прихилявся до природи, захоплювався її красою. Усе живе любив. Наша мама працювала ветеринарним лікарем, а батько був головним ветеринарним лікарем нашого, на той час Цебриківського району. І Толя часто приносив додому різних тваринок, пташок, аби батьки лікували їх. Журавлика одного разу приніс із перебитою лапкою. То лисичку десь на горі поранену знайшов, потрапила під сінокосарку, — теж у пазусі додому приніс. Ну, а рибалка — то особливе його захоплення. Ходив ловити рибу, у нас там така річечка невеличка протікала, до ставка. Набирав там в’юнів і мене ними лякав. Вони ж пищать і звиваються, як гадюки. Тікала, куди очі бачили.
Мали ми свій ритуал на Трійцю. Щороку напередодні ходили з братом на гору, він косив різнотрав’я. Долівка у батьківській хаті земляна ще була, то я мастила її кізяком перед святом, а Толя поверху притрушував скошеною зеленню.
Згодом нерідко я в нього у Києві гостювала. Любив різні рибопродукти — мідії, креветки, а смажені бички — то особлива смакота. І коли приїжджала, казав: «Валька, я знаю, що ти привезла мені смажених бичків!»
Розповідав, які є красоти на Дніпрі, обіцяв показати. Тоді в нього вже з’явився моторний човен, десь біля моста Патона тримав його. Якось повіз мене в місця, де росли жовті кувшинки та білі лілії. Така вже краса! Не описати, не намилуватися. І тут двигун човна загарчав і затих. Замотався у водоростях. Так і сиділи ми в тих кувшинках до вечора. Поки нас знайомі не знайшли. Приїхали з Києва, здогадалися, що ми десь на Дніпрі застрягли.
Багато чого брат пережив за своє життя. Не раз звинувачували його в націоналізмі. Приїздили в колектив з постійними перевірками. Мабуть, думали, що там все завішено націоналістичними гаслами і ходять всі у шароварах. Якось перевіряльники зайшли в репетиційний зал хору. Подивилися, і до Авдієвського: «А чого у вас на стінах немає портретів леніна, членів політбюро, уряду?!» Анатолій і відповідає: «Тут же хор працює. Ми повинні обробляти кожну ноту, кожен звук, а те ж заважатиме акустиці. Мають бути чисті стіни». Погодилися, слава Богу.
Один із наших Президентів, коли готувався парад на Хрещатику, сказав, нехай хор приходить, тільки, аби шаровари не вдягали. Знаєте, тоді все українське шароварщиною називали. Авдієвський сказав своїм: «Хто хоче — ідіть, хто не хоче — не йдіть». І сам не пішов.
Поруч із ним було багато людей, котрі його не просто шанували, любили, а й надихали, допомагали. Наприклад, Тронько Петро Тимофійович. Мав Толю за сина, вболівав за нього, завжди підтримував. Багато допоміг колективу Кирпа Георгій Миколайович. Казав, що змалечку ріс на співах Хору Верьовки, батьки його поважали цих артистів, і він любив.
Знаю, мав Анатолій близьких друзів серед хористів. Наприклад, Бойка Володимира Івановича, з яким легко було працювати. Гарний був співак, потужний бас мав. Міг, коли треба було, щось і підказати Авдієвському, і правду любив йому сказати. Бо теж дуже вболівав за колектив, за честь і за славу його. Чому й присвятив 50 років свого життя у хорі Анатолій Авдієвський.
«У НЬОГО СЛОВО ЗАВЖДИ СПІВАЛО»
ПЕТРО АНДРІЙЧУК,
диригент, композитор, музикознавець, голова Національної всеукраїнської музичної спілки, художній керівник заслуженого народного хору України «Дарничанка», народного хору «Княжа вольниця» Білогородського сільського Будинку культури Бучанського району.
Анатолій Тимофійович — надзвичайно масштабна, значуща постать. Я ж особливо вирізняю його як не просто представника, а саме творця епохи високого професіоналізму. Якими, зокрема, були і Павло Вірський, і Степан Турчак — це явища. Він став символом високого мистецтва, майстерності й відданості справі, створив багато видатних, геніальних творів та інтерпретацій. І з роками велич його зростає.
Авдієвського варто окремо розглядати як диригента, як аранжувальника, як хормейстера, як громадського діяча. Він підняв до високого академізму народне хорове мистецтво. Коли чув закиди, мовляв, десь втрачає народність, побутовість, тяжіє до надмірної академічності, — брав до рук книжку й цитував Григорія Верьовку, котрий вірив: колись народний хор сягне такого рівня, що виконуватиме найскладніші твори світової класики. Власне, згадаймо, Григорій Гурійович попервах і створював аматорський колектив, знаходив самородків, навчав їх нотній грамоті. То Анатолій Тимофійович, уже в зрілий період Хору Верьовки набирав людей із вищою музичною освітою, на великій конкурсній основі, професійних музикантів. Він визначав напрям розвитку народного хорового мистецтва і вивів його в загальномистецький академічний контекст. Визначив естетику цього жанру і був своєрідною охоронною грамотою народного хорового мистецтва.
Оскільки мені зараз доводиться консолідувати український народний хоровий простір, то відчуваю не лише велику роль у його розвиткові Анатолія Тимофійовича, а й те, як бракує нині Авдієвського, — його авторитету, його майстерності в цьому напрямі творчості.
Щоразу, коли говоримо про сутність хорового мистецтва, усвідомлюємо дедалі глибше його велич і значущість, його масштабність. Він бачив якось усе звисока і — коренево.
Як диригент нагадує мені унікального майстра Миколу Сядристого з його неперевершеними мікромініатюрами. Так і Авдієвський: коли щось створював, виліплював — то були найтонші порухи душі, найтонші засоби виразності, гра тембрів, темпів, динаміки. Звісно, тоді мав на те час. Репетиційний період був чималий. Особливо ж коли готувалися до закордонних поїздок, до фондових записів на радіо. Це робилося дуже скрупульозно. Хто бував на його репетиціях, і я часто мав таку нагоду, то бачив, як над одним тактом, над однією гармонією, над одним сполученням звуків міг працювати годинами. І вкладав у це глибинний зміст. Отой термін «усвідомлене інтонування» я саме від нього й почув.
Диригентом неймовірної харизматичності, шаленої вимогливості був Авдієвський. Але не тільки до колективу, а й до себе. Мав, я би сказав, надзвичайно суворий стиль керівництва. Його називали авторитарним керівником. Та скажіть, будь ласка, хіба це авторитарність, коли людина живе високим мистецтвом, народжує щось у своїй голові, душі, виношує образ, темброву драматургію, концепцію, найтонші відтінки звучання і потім добивається цього від колективу?! Безперечно, буде строгий. Але ж умів досягати результатів і результат видавав високопрофесійний! Був майстром, даруйте за тавтологію, майстер-класів. Коли проводив їх, зал шаленів від захоплення.
Анатолій Тимофійович упродовж багатьох десятиліть очолював Національну всеукраїнську музичну спілку. Саме при ньому вона набула такої назви і статусу. Він жив її інтересами, інтересами спілчан. Загалом позиції культури, мистецтва, народної хорової справи відстоював принципово.
Мені було приємно, що визнавав мою роботу, кілька разів слухав «Дарничанку», згадував наш колектив у своїх інтерв’ю. Не раз запрошував мене до роботи і в Хорі Верьовки, і в студії хору, і в педуніверситеті. Не мав змоги тоді відгукнутися на ті пропозиції, але таке високе визнання Авдієвського мене укріплювало, надавало снаги. Він запросив мене і до складу журі Всеукраїнського фестивалю-конкурсу хорових колективів ім. Порфирія Демуцького. Ми були близькими по духу, багато років достатньо близько спілкувалися. І те я сприймав як високу честь.
Дивовижним даром слова володів Анатолій Тимофійович. У нього слово завжди співало. Воно мало неповторний окрас. А особливо паузи. Вони були різної тривалості та наповнення. Люди одразу замовкали, коли говорив Тимофійович… То був театр одного актора. Навіть коли ти чув деякі історії не вперше, а таке нерідко траплялося, все одно його хотілося слухати, бо то були нові інтерпретації, було глибоко пережите, і ти відчував, що є свідком чогось історичного.
Таланти Авдієвського багатовекторні. Чудово малював, і його картини виставляли в Музеї видатних діячів української культури. Був умілим рибалкою. Колекціонував фотоапарати. Міг полагодити будь-яку поломку.
Ще раз скажу: це надзвичайно масштабна, значуща постать, тому всі, хто до нього мав якийсь дотик, пишаються тим і відчувають цей вплив. У мене були гарні педагоги з музичної школи, училища, консерваторії, але спілкування з Авдієвським уже в моєму зрілому віці дуже збагатило і вважаю його своїм учителем. Він розповів мені багато фактів, відкрив хорові тонкощі та методи роботи з народним хором, збагатив моє музичне мислення.
Такі люди народжують цілі напрями і тенденції в розвитку. Вони — культові постаті в мистецтві. Я зблизився з Авдієвським уже в його зрілому віці. Він був виважений, статечний.
Бо ж раніше, кажуть, був вельми емоційний, вибуховий. Якось повчав студентку, котра, працюючи з хором, не стрималася: «А як ви будете справлятися з усім колективом, коли не здатні впоратися зі своїми емоціями?!» Отака вже його мудрість.
Володів рисами, які рідко сумісні в одній людині. Але це такий конгломерат був, і він виходив за межі своєї професії. Мав естетичні уподобання і глибоко розбирався, ну, зрозуміло, в оркестровому мистецтві, в хореографії, бо з цим працював у Хорі Верьовки, але й у багатьох інших мистецтвах. Завжди був підкреслено український. Коли йшли якісь обговорення, хоч би хто що говорив, завжди мав свою, окремішну думку — глибоку, до якої дослухалися. А ще вмів це все якось оповивати жартами. Таким національним гумором. Коли запитували: «Анатолію Тимофійовичу, а яка ваша думка?», відповідав: «А в мене думки немає. Думка у Євгена Савчука. В мене — Хор Верьовки». (Євген Савчук — хоровий диригент, у 1973–1978 роках працював диригент-хормейстером у Хорі Верьовки).
Анатолій Тимофійович міг різко висловитися на адресу керівників культури, які недостатньо уваги приділяли хоровому мистецтву. Якось його слова дійшли до міністра культури, і той на нараді вибухнув: «Передайте Авдієвському, нехай сидить там у себе і мовчки співає». Анатолій Тимофійович часто згадував цей спіч.
Я безмежно вдячний долі, що наші шляхи перетнулися й Авдієвський став для мене і вчителем, і взірцем — й по сьогодні. Працюю, бува, над чимось і для себе як камертоном виміряю: а як би Тимофійович це робив…
«І ЗНОВ РАДІЄ МАТИ-УКРАЇНА
ЗА ОБДАРОВАНИХ ДІТЕЙ СВОЇХ»
ІРИНА МЕЛЬНИЧЕНКО,
заслужена діячка мистецтв України, хормейстер, диригент Хору Верьовки, композиторка, членкиня Спілки письменників України, авторка книг «Непереспівана мелодія душі. 50 років — разом із славетним хором ім. Г.Верьовки» та «Співоче серце України. До 130-річчя від дня народження Григорія Верьовки».
Ірина Андріївна майже впродовж 50 років працювала поруч із Анатолієм Авдієвським, була його «правою рукою» і, звісно ж, мала що розповісти в цій книзі. Тож нині і я запросила її до слова.
Талановитий диригент, мислитель, патріот, людина великого, щирого серця, з тонким почуттям гумору, господар великої співочої родини, новатор у творчому пошуку, Анатолій Тимофійович Авдієвський до нестями був закоханий в українську народну пісню, знав її тонкощі, усі свої сили, уміння, енергію віддавав найулюбленішій справі — роботі з хором. Щоб довести його до ідеального, високопрофесійного рівня.
Він — випускник Одеської консерваторії, вихованець відомого хорового маестро Костянтина Пігрова, який прищепив Анатолію любов до хорового мистецтва. Завдяки Пігрову став диригентом, хормейстером. У роботі з Хором Верьовки Анатолій Тимофійович наслідував методику свого вчителя.
Новий керівник здійснив мрію Григорія Верьовки: хор спромігся реалізувати складні музичні твори. При Верьовці в хорі були академічні сопрано, але небагато, й переважна більшість хористів не мала музичної освіти, що не давало можливості для виконання творів українських класиків.
«Співацька родина — це наш колектив, наша хатина, наша сім’я, яка об’єднує людські характери, в якій кожен голос своїм тембром збагачує партію і хор в цілому», — казав Авдієвський.
Він вважав, що хоровій творчості потрібно віддаватися цілковито, як коханню. Наголошував хористам, що людина народжується двічі: вперше, коли з’являється на світ, і вдруге — коли піднімається духовно. Говорив словами Миколи Гоголя, що кожна з українських пісень — це історична правда, це наша історія, це батьківська могила, це любов до своєї землі. Пояснював нам, що наше духовне багатство — це мистецтво і пісня, які належать народу, передаються з роду в рід, зберігаються на генетичному рівні і роблять наш народ співучим і талановитим. І наш хор — це духовний епіцентр української народної творчості. І пісня — це невичерпне джерело чарівних мелодій і найщиріших людських почуттів. Це — обличчя нації.
Авдієвський був людиною вимогливою — як до себе, так і до учасників колективу. Адже тільки дисципліна і вимогливість кожного можуть привести до успіху, професіоналізм повинен бути в усьому.
Звісно, в його натурі було багато протирічь. Внутрішнє невдоволення, критичне ставлення до всіх і до всього… Людина з харизматичним характером, якщо не в настрої, то летять блискавки, здіймається штормовий вітер, прокидається гнів Зевса. Або протилежне — спокійний, лагідний штиль на морі. І тому його прихід на репетицію завжди був загадковим. «У якому настрої сьогодні шеф?» — перепитували хористи один в одного. Бо ніхто не знав, чого сьогодні очікувати на репетиції.
Але колектив розумів і любив свого керівника, довіряв йому і підкорявся в усьому.
Його ж окрилювала тільки щоденна невтомна праця. Це було його справжнім життям.
Хор, казав Анатолій Тимофійович, то цілюще джерело, завдяки якому продовжує жити віра, надія і любов до всього прекрасного.
Спів — це відповідний настрій людини. Коли ти разом із диригентом перебуваєш у творчому процесі, то відчуваєш й усвідомлюєш, що твоє мистецтво потрібне людям. Воно робить їх більш облагородженими, а їхні душі — добрішими.
Спів — це піднесений стан людини. При співі потрібно дотримуватися чистоти інтонації, якості звуку і характеру твору. Щоб голос відповідав правдивому внутрішньому стану співака і був переконливим та правдивим.
Голос повинен відтворювати душевно-емоційний стан, бо душа проявляється в емоціях. Контроль повинен бути над будь-якою дією і в будь-якій сфері діяльності. Як у житті, так і в співі, особливо — хоровому.
Важливою для нього була чистота інтонації: «Чистота інтонації — це наріжний камінь хорового мистецтва. І разом із тим, це і морально-етична сторона — як чиста сорочка, чисте повітря, яким не можна надихатися».
Авдієвський часто зауважував хору: «Нам потрібно зберігати народну манеру виконання народних пісень, бо вона, на жаль, може забутися. Слід займатися дослідженням фольклору, відбирати найкращі скарби у народно-пісенному мистецтві, дбати про його збереження». Він і сам багато пісень записував, зокрема, їздячи по селах Черкащини, Житомирщини.
Був одержимий ідеєю про створення нового спектаклю на народній основі. Після тріумфальних гастролей Хору Верьовки у Франції отримав замовлення від відомої французької фірми «Алітепа». Авдієвський був у захваті. Пропозиція його зацікавила, і він запропонував композитору Євгену Станковичу написати музику й створити новий жанр — фольк-оперу. Перша її назва — «Коли цвіте папороть».
Весь колектив хору цілковито віддався роботі над оперою, яку почали в 1976 році. Творили щось нове, цікаве, ніким ще не чуте і не бачене. Жанр захоплював новизною і складністю. 1978 рік — прем’єра, генеральна репетиція, яка пройшла в Палаці «Україна». Після того Авдієвського викликали на розмову в цк партії і поставили низку запитань: чого це в опері багато відьмарства, чортівні, кого ви мали на увазі, чому три вежі — це що, тризуб?
Після цього допиту все робилося для того, аби знищити реквізити опери. А сама опера підпала під заборону. Настали тяжкі часи в житті колективу. Та особливо — його керівника…
Хор вивчав нові твори, готувався до поїздок, та їх не було. За браком коштів не могли робити нові постановки. Не було пошито жодного костюма. Нас не запрошували на телебачення. Навіть були спроби потіснити хор, або взагалі позбавити приміщення. Нікого ми не цікавили, ніхто нами не опікувався…
Та колектив на чолі з таким керівником зумів вистояти. Створений і вихований Авдієвським хор став могутнім духовно-професійним потенціалом артистів-однодумців.
Хоч би де бував зі своїми виступами, хор зачаровував глядачів, демонструючи високу культуру співу, танцю, оркестрових номерів.
Щоденне постійне прагнення до вершин професіоналізму, самовіддана, виснажлива праця над інтонацією, музичною фразою, виразним словом, динамікою, штрихами і нюансами — це є основою звучання хору і досягненнями його керівника.
Колектив під його орудою має особливий успіх і світове визнання.
Творче життя Авдієвського — це кілька тисяч концертів, представлення пісенного духовного багатства України у понад 50 країнах.
Ще хочу сказати, що повз Анатолія Тимофійовича проходило багато людей, які ставали йому друзями, однодумцями. Були такі, які затримувалися лише на мить. Але були й ті, котрих він обирав сам, за лише йому відомими критеріями. Мабуть, це вибір справжнього вільного митця, для якого людина була цілим світом.
Усі артисти знають, що репетиції бувають виснажливими і забирають інколи більше життєвих сил та енергії, ніж виступи на сцені перед глядачами. Маестро був вимогливим, бо без цього не було б досконалості виконання. Але зворушливою стороною його реплік були сміховинки, тобто доброзичлива іронія зауважень, вельми схожих на афоризми. Деякі словесні шедеври Авдієвського я нашвидкуруч, іноді похапцем, встигала записувати. Тож у своїй книзі вирішила присвятити їм окремий невеличкий розділ. Вони були сказані в різний час, але в усіх випадках передавали його людську і творчу вдачу.
Його порівняння голосів із різними явищами просто унікальні. Ті слова можуть навіть здаватися образливими для артистів. Насправді це — гумор. Треба було бачити, як озвучував оті свої порівняння з карканням, сидінням курки на яйцях, із борошном грубого помелу, забиванням цвяхів, звуковими жилами, падінням звуків, ходінням по підвісному мосту і багато ще з чим. То все сприймалося без образ і приниження. А як народна мова, мова сільської людності. Ми всі це розуміли і сміялися разом із Авдієвським.
…Сказала б, що то якийсь містичний збіг обставин: у березні 1966 року Анатолій Тимофійович був призначений художнім керівником і головним диригентом Хору Верьовки і в березні, 2016 року відійшов в інші світи…
У 2018 році із благословення патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета на Байковому кладовищі, де похований маестро, відбулася церемонія відкриття та освячення його пам’ятника. Панахиду за упокій душі звершив настоятель Свято-Володимирського кафедрального патріаршого собору протоієрей Борис Табачек.
Десять років минає, як хор без Авдієвського. Але для нас він завжди лишається поруч, кожен день. На репетиціях. На розспівках. Ми виконуємо твори, над якими він працював. Усе залишається так, наче він із нами. Він серед нас. Навіки.
***
Нам, нині сущим українцям, життєво важливо пам’ятати пораду Анатолія Авдієвського: «Не забувати, що є неперевершений зразок духовної культури, без якої не може бути нації, не може бути України. Це — мистецтво, створене українським народом, котре сягає в сиву давнину нашої історії».
Підготувала Тетяна ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця».
