Недуга до нього підкралася несподівано, як грім серед ясного дня! Вирок лікарів був убивчим: рак… Хвороба прогресувала і нагадувала про себе щосекунди. Болі були такими, що витримати було нестерпно важко, інколи здавалося, що завиєш по-вовчому. Але Іван тримався мужньо до останку, від послуг традиційної медицини відмовився категорично (він знав, що у лікуванні ми від світу відстали назавжди, недаремно ж президент, прем’єр і міністри лікуються лише за кордоном; навіть для еліти, перших осіб держава не в силі спромогтися на лікувальну установу, яка б ішла в ногу зі світовими досягненнями). Тож спочатку поїхав у Черкаси, де місцева цілителька вселила зерно віри і надії. Проте в її дивовижний дар не повірив і згодом, змарнілий та знесилений, подався у Маріуполь. Ось там і знайшов того, кому вірив як Богові, чоловік настільки переконав Івана в позитивному кінцевому результаті свого методу, що навіть у найкритичніші часи (а їх ставало дедалі більше) співак вірив, що буде жити. Бодай миті сумніву в іншому й бути не могло. Іван відганяв від себе злі думки: лише позитивне мислення. Багато читав, розмислював, в останні місяці життя став ще й філософом. Відійшов у вічність, як великий мученик: жодного разу (!?) біля його будинку не стояла карета швидкої допомоги, він не прийняв жодного антибіотика… Якими ж людськими зусиллями і як він це робив, зціпивши зуби, лише одному Господу відомо.
Скрипка, Дрогобич, «Верховина»
Народився майбутній співак 21 вересня 1954 року в селі Батятичі, що у колишньому Кам’янка-Бузькому районі Львівщини. Він був наймолодшим сином у співочій селянській сім’ї Мацялків. Найстаршому Василеві було 12, а середульшому Михайлові — 8 років. Мама Ганна Михайлівна мала чудовий слух, її голос виділявся тембром і красою в сільському хорі. А батько Олексій Іванович у вільний від роботи час був лабухом, грав на кларнеті на весіллях. Чи не вся рідня Мацялків через свої патріотичні настрої була виселена та відбувала покарання в таборах сибіру. Тож хлопчина виховувався як свідомий і патріотично спрямований українець. У батьківській оселі не замовкала рідна пісня, всі співали те рідне, яке роками вважалося націоналістичним.
Найстаршого з братів Мацялків на все життя звабила техніка, працював у Львові інженером-механіком машинно-лічильної станції. А молодші обрали музику. Михайло ще дев’ятилітнім ходив з татом грати на весілля. Саме він і став Іванкові янголом-охоронцем, малюк зростав на його руках. Вже з роками Івана знатимуть як співака, а ще він був прекрасним скрипалем, адже навчався гри на своєму улюбленому інструменті в районній музичній школі. І свого життя без музики не уявляв.
Потім була армія: вишкіл у Чернівцях і служба сержанта-артилериста у військовій дивізії в Дрогобичі, який став для нього рідним. Не відразу пощастило вступити до вишу, рік провчився в Івано-Франківському педінституті на підготовчому відділенні, а потім мрія здійснилася — став студентом музично-педагогічного факультету Дрогобицького педінституту. Доля склалася так, що навчався разом із Марією Шалайкевич, яка мала величезні вокальні задатки. Саме Іван запропонував Михайлові придивитися до неї, щоб узяти її солісткою відомого в той час трускавецького вар’єте при Львівському ОМА — об’єднанні музичних ансамблів, яким керував брат. Так Михайло, Марія та Іван уперше зібралися разом в одному колективі.
Проте Іванові хотілося навчатися й надалі. Він займався у Миколи Копніна, колишнього соліста маріїнського театру, який мав у Дрогобичі власну вокальну школу. З 1983 року Іван успішно співав у професійному Прикарпатському ансамблі пісні й танцю України «Верховина», який пропагував українське мистецтво, зокрема, фольклор Прикарпаття.
Колектив заснували при Дрогобицькій філармонії навесні 1946 року на базі Бойківської чоловічої капели. Гастрольні стежини соліста «Верховини» Івана Мацялка пролягли багатьма містами колишньої країни, виступав на найбільших гастрольних майданчиках. І неодмінно — з рідною піснею.
«Соколи» підняли і понесли у світи цілий пласт, який був не під силу іншим»
Ідея створення «Соколів» визрівала давно, але поштовхом до народження гурту на хвилі українського національного відродження були слова матусі братів Мацялків, які вона перед смертю нашептала Михайлові: «Настала твоя пора». У січні 1990 року Іван разом з Михайлом, Марією Шалайкевич та Ярославом Дубом був одним із співзасновників музичного гурту.
Із «Соколами» Іван Мацялко першим у державі реанімував пісні Українських січових стрільців і воїнів УПА, надав їм державної ваги. Як і колись, тепер вони звучать з Іванового голосу. І так буде завжди. Брати Мацялки (Михайло був керівником і натхненником колективу) і Марія Шалайкевич несли в народ добру й вічну пісню якраз в той час, коли в зародку національної демократії видавалося, що сатанинські та бузувірські ритми назавжди заполонять душі української молоді. Високопатріотична і високоморальна пісня Івана спочатку звучала в кожній галицькій родині, а потім перелетіла кордони і гордо виконувалася у світах.
«Соколи» підняли і понесли у світи цілий пласт, який був не під силу іншим, — твердить славнозвісний Валерій Маренич. — Кому, як не їм, свідомим українцям, що народилися в серці патріотичного краю з незабутніми піснями Українського січового стрілецтва та Української повстанської армії, було нести у світи їх духовну красу! Тембр голосу Івана, його впізнаваність стали візитівкою гурту. Це були пісні для мільйонів українців — невинно убієнних і нині сущих в Україні, Америці, Канаді, Австралії, сибіру, всюди… Іванова диво-подача, чиста, як джерельна вода, без фальшу, щиро лилася з нього. Настала їхня пора — ера «Соколів».
Голос Івана Мацялка добре знали і любили там, де жили українці. Ансамбль із Дрогобича збирав аншлаги на стадіонах та в найбільших концертних залах країни. Їх чекали у США, Канаді, Англії, Аргентині…
«Такі співаки, як Іван, народжуються в Україні не кожного року, — констатує Михайло Мацялко. — Він мав своє призначення на землі, як і свій хрест. Йому вдалося реалізуватися на всі сто відсотків. Усе заспіване пасувало його душі, його серцю. Так, як Іванові личила вишиванка в «Соколах» до тих пісень Українських січових стрільців та УПА, навіть складно назвати ще когось подібного в українській естраді».
«Весь прекрасний край наш рідний — Все це дари Божі»
«Дари Божі» — перша пісня, музику до якої 1990 року написала Марія Шалайкевич. Вона стала і першою авторською піснею «Соколів», вона була, є і буде центровою, головною піснею самобутнього українського гурту. Треба віддати належне й Марії, котра не відважилася сама виспівати свій первісток, а віддала Іванові. Їй видавалося, що він це зробить краще. Та й величезна дяка Михайлові Мацялку, який знайшов вірша в одному з американських дитячих діаспорівських журналів. На жаль, авторства не було вказано.
«Ця пісня має не автора вірша, має авторку. Його написала черниця зі США Леся Глуха. На жаль, щось більше про неї не вдалося дізнатися. Вірш був актуальний для тодішнього часу українського національного піднесення. Перші концерти «Соколів» починав Іван Мацялко. Мені хотілося, щоби він мав для цього найкраще творіння. Господь для нас послав «Все це — дари Божі». Пісня дуже сподобалася Іванові, вона йому надзвичайно личила. До його голосу, тембру, манери. З нею впізнавався музичний і вокальний стиль «Соколів». Та й усім припало до душі, що нові твори народжувалися в нашому колективі. Вони летіли з наших молодих голосів у світи. Це надихало й окриляло. Народні пісні — це святе, але й авторські — завжди на вагу золота», — зазначає Марія Шалайкевич.
Знай, дитино, що земля та, і все, що нам треба:
І вода, і гай, і поле — все нам дане з неба.
Сині гори, темні бори і левади гожі,
Весь прекрасний край наш рідний —
Все це дари Божі.
Сині гори, темні бори і левади гожі,
Весь прекрасний край наш рідний —
Все це дари Божі.
«Артист їде туди, де його люблять»
Після п’ятирічної роботи у «Соколах» співак з 1995 року вважав себе тернополянином. «Життя так склалося, що мені довелося залишити Дрогобич і шукати своєї долі, — оповідав про переміни Іван. — Артист їде туди, де його люблять. Тернопіль мені завжди подобався, як місто, так і його люди». Мешкав у готелі «Текстерно», тодішній директор бавовняно-прядильного комбінату безкоштовно надав усі умови для репетицій у палаці культури «Текстильник», де Іван мріяв створити культурно-мистецький центр «Дві зорі», який би займався з обдарованими дітьми, талановитою молоддю, проведенням фестивалів і організацією концертів.
Популярний і улюблений артист залюбки прогулювався Тернополем, без охорони, без будь-яких натяків на зірковість і славу, розмовляв із кожним, хто виявляв бажання з ним поспілкуватися чи взяти автограф. Упродовж чотирьох років на різних концертах і фестивалях поруч із прізвищем Мацялко звучала назва міста, в якому завжди жило багато прихильників його таланту.
Артист часто обпікався у стосунках із людьми. Але проходив якийсь час –знову починав вірити. Друзів не зраджував ніколи. Таким залишався завжди: простим, комунікабельним, швидко йшов на контакт.
Як свідомому громадянину Івану постійно боліло те саме, що й його глядачам і слухачам, — простий люд. «Якщо взяти чисто візуально, то наша молодь виглядає чудово, гарно вдягнута, зі смаком, — визнавав Іван Мацялко. — А коли буваю в компаніях і доводиться заспівати просто так за столом — більше одного куплету народних пісень чомусь молоді люди не знають. Зовнішня привабливість, безперечно, є, а всередині — жахлива пустота. Не знаю, чи то ще наслідки радянського періоду, чи вже нинішнього стану держави. Але ж ми та нація, яка, хоч би як важко було, завжди співала. Без пісні українець не жив ніколи».
Навіть у часи, коли більшість концертів в Україні проходили під сумнозвісні фонограми, Іван ухитрявся мати власний супровід, свій колектив. Мріяв про власний оркестр, балет… Але все впиралося в кошти, та й вартість квитка ставала б недосяжною для його глядача. Перед кожним концертом артист відчував постійне хвилювання, перед виходом обов’язково мусив перехреститися, щоб створити відповідний захист. Після концерту відчував повне виснаження, проте не було виступу, який би не проаналізував. Та й характерною рисою залишався критичний підхід до своєї роботи й постійна невдоволеність її результатами. Не раз згадував Іван свого колегу Назарія Яремчука, смертельно хворий буковинець не міг фальшивити ніколи, співав тільки наживо. Зате були й залишилися ті, хто десятки років не соромився не заспівати бодай раз так, як вони, усе — штучно, гріховно. Бог таким суддя.
«Чи не на кожному концерті відчуваю закохані та замріяні погляди, і це нормально. Глядач повинен любити артиста, — стверджував Іван. — Коли співаю, в зал дивлюся поверх очей. Не раз переконувався, що в очі з іскорками небезпечно дивитися. У мене були моменти, коли й сам задивлявся, забував слова. Доводилося вибачатися…»
«Відійшов, як великий мученик»
1998 року співак перебирається до Львова, купує квартиру, одружується (шлюб візьме у Ватикані, а благословення дасть сам Папа Римський Іван Павло ІІ). 1 лютого 1999 року народилася донечка, назвав на честь своєї мами — Ганнуся. Від радості записуються гарні пісні, Іван гастролює і виступає зі своїм ансамблем «Перевесло», його чекають всюди. Усе ніби добре…
Після медичних обстежень у вересні 2006 року співак уперше почув вбивче слово «рак»! Рятувався і шукав лише цілителів, про традиційну медицину чути не хотів, знав, що візьмуть гроші й «заріжуть». Почав худнути. Перехожі вже не впізнавали в ньому того Івана, якого звикли бачити раніше. Оглядалися, перепитували, шепталися за спиною. Це пригнічувало. Але він не здавався.
1 січня 2007 року в рідних Батятичах помер найстарший з братів Мацялків Василь. Непоправна втрата підкосила наймолодшого ще більше. Проте у Маріуполі знайшов цілителя, який став йому духовним порадником і джерелом віри. Євген Лєбєдєв сам вилікувався від смертельної недуги, тож ділився методом з тими, хто потребував цього. Іван поїхав до Євгена, а потім консультувався по телефону, хворий (як він не любив цього слова) ретельно дотримувався всіх вказівок. Телефонували колеги, підбадьорювали, підтримували, розраджували.
Іван тримався свого: він вірив методу маріупольця. За тиждень до смерті Івана Мацялки відправили Ганнусю на тиждень відпочити (восьмирічна розумниця-донечка не відходила від ненька, при першому проханні була безвідмовною в усьому) в літній табір, у Борщівський район. «Плачу і не можу стриматися, — казав Іван, — Ганнуся розповіла про відвідини печери у селі Кривче. Там є місце, де загадують бажання. Донька сказала, що попросила у Бозі одного: щоб тато був здоровий… Заради неї гризтиму землю, але мушу з того вилізти…»
28 липня 2007 року у Львові у своєму помешканні, що на вулиці Сагайдачного, 9, о 2 годині 20 хвилин на 53-му році життя в розквіті життєвих і творчих сил після важкої невиліковної хвороби Івана не стало.
Він відійшов, як великий мученик. Діагноз був такий, що люди відкушують собі пальці від болю. А біля його будинку жодного разу не стояла карета швидкої допомоги. Хвороба зробила Івана невпізнанним…
Був у артиста момент у житті, коли хотів піти в монастир. Частенько їздив до ченців, спілкувався з ними. Та й батьки свого часу дуже хотіли, щоб Іван став священником. Таким щирим і добрим був він на сцені та поза нею. З його уст ніколи ніхто не чув жодної лайки. Якщо Ігор Білозір мав свій перл «куртка на ваті», то в Івана він звучав просто: «курча!». Не любив тих, хто в товариствах вживав бруд і засмічував рідну мову москальськими паскудствами. Міг поставити неука та безбожника на місце, або встати й піти. Умів прощати. Не тримав зла й образ ні на кого. Завжди критично оцінював результати своєї роботи. А зробив багато!
Без віри в Бога, без доброти та милосердя себе не уявляв. Жив, творив, любив, боровся за Україну та українську пісню. І за неї згорів.
«Здається, поруч угорі, А стрітися не можем…»
— Іван був близький мені духом. Не було такого, щоб він приїхав у Київ і ми не зустрілися, — зазначає Вадим Крищенко. — У пісні й слові Іван був справжнім українським патріотом, Митцем з великої літери, поборником української духовності, активним борцем за нашу Незалежність. І, певно, не могло бути по-іншому, адже виріс у Галичині, у родині, яка була гірко покарана совєтським режимом за так званий «український буржуазний націоналізм». Разом записали чимало пісенних творів. Він був моральним авторитетом у нашій естрадній родині. Де тільки знаходив ті срібні барви в голосі, оригінальність у жестах, коли виконував народні пісні, пісні УПА і січових стрільців! Запрошував його на всі свої авторські вечори, які відбувалися в Палаці «Україна», і його виступи завжди були обрамлені шквалом оплесків. Артисти-кияни до Івана ставилися з осторогою, інколи зверхньо. Якщо брати істинно національних виконавців, то всі вони Іванові програвали і програють. З його голосу ніхто ніколи не чув пісні на «русском язикє». Це нонсенс!
Я відчував, що так, як він заспіває, так ніхто не зможе. Нашою родзинкою стала пісня «Дві зорі». Спочатку був народжений вірш, дав його Остапові Гавришу. Артист став співавтором цієї пісні, вражав його накладений голос у приспіві. Кожен раз, коли її слухаю, чую, як мурашки пробігають по тілу. Пробував дати її іншим виконавцям, але навіть наблизитися за глибиною звучання до Івана нікому не вдалося.
Уже зів’яли білі квіти осені,
Уже верба схилилася до сну.
Але по стежці споминів і досі ми
Шукаємо усе свою весну.
Уже птахи курликнули із вирію
І щезнули у сірій далині.
Тоді чому до цього часу вірю я,
Що ти іще зустрінешся мені?
З тобою ми, як дві зорі, —
Високі і тривожні.
Здається, поруч угорі,
А стрітися не можем…
Приспів із цієї пісні викарбуваний на пам’ятникові Іванові Мацялку на Личаківському цвинтарі у Львові. І ці слова говорять про ставлення артиста не тільки до жінки, а й до рідної української пісні, до України.
Михайло МАСЛІЙ.
