28 червня 1941 року зі всієї Київщини до обласного військового комісаріату надійшло всього-на-всього (!) 1154 заяви з бажанням добровільно вступити в червону армію, процвітали численні ухиляння від призову, навмисні ушкодження здоров’я та переховування, намагання отримати місце роботи в тилу…
Постановою раднарку срср було розширено права військкоматів і наркомів усіх рівнів із наданням їм можливостей вживати карних заходів за умовами воєнного часу. На Фастівщині, за даними тогочасних архівів, неодноразово проводили облави ухилянтів від призову до армії, тривали арешти всіх «панікерів» і запідозрених у читанні розкиданої з літаків німецької агітаційної літератури.
У час окупації Анатолій Горчинський з мамою перебували в рідному Фастові. Можна шукати багато причин, які пояснити складно, проте Господь його беріг. Можливо, дні і ночі молитов матері, яка була набожною, також врятували. Різного було в ті роки.
А ще існувала таємниця, яку знали тільки мати і син. Вона змінила його метрику, зробила на рік молодшим. Ніхто ж у 1941-му уявити не міг, що війна закінчиться аж через чотири роки. Звісно, що «афера» матері була з присмаком Сибіру, проте ненька знала своє. Вона зберегла для українського мистецтва та української пісні життя майбутньому театральному режисерові й авторові понад 300 вічних пісень, які звучатимуть на Землі, доки на ній житиме бодай один українець!
Її можна було зрозуміти. Два роки перед тим поховала донечку, чоловік відбував заслання в архангельській області, а вона з Анатолієм жили в рідному місті з тавром «ворогів народу».
«Я бачив на власні очі, як німці біля цвинтаря розстрілювали фастівських євреїв, які мені допомагали виживати. Довго не міг повірити, що серед поліцаїв був наш шкільний вчитель географії. Не вкладалося в голові. Війна ламала і найсильніших, в неї ніколи не було й не буде людського лиця», — шукав згодом пояснення побаченому Анатолій ГОРЧИНСЬКИЙ, український композитор, співак (баритон), режисер.
«Гри на гітарі навчив мене тато»
«Скільки себе пам’ятаю, стільки зі мною і музика, і театр. Вони завжди разом, — стверджував Анатолій Горчинський. — Ще хлопчаком розігрував з дітлахами всілякі «театральні видовища» зі співом. Мої батьки також добре співали. Гри на гітарі навчив мене тато. Ще до війни, навчаючись в рідному Фастові, організував ансамбль пісні й танцю, драматичний гурток. Одержував багато грамот на обласних оглядах шкільної художньої самодіяльності. Вже тоді почав писати і виконувати свої перші пісні. Коли було нестерпно важко, а так було майже завжди, відколи арештували батька, брав у руки гітару й ходив у фастівські села співати. Рятувало час від часу й те, що мене разом з друзями-музикантами запрошували грати на весіллях».
Ще зі студентської лави Анатолій був переконаний, що лише щирість і емоційність виконання дає наснагу: «Якщо не маєш голосу, то треба співати серцем. А головне: не можна маніпулювати глядачем, працювати у пів сили. Знання музичних форм, композиції допомагають мені як режисерові створювати більш стрункі спектаклі. А театр допомагає писати музику, яка була б не лише супроводом, додатком до вистави або просто ілюстрацією подій на сцені, а й драматичним компонентом, глибше розкривала ідею п’єси. Це фактично музичний образ вистави. Я спочатку ніби «чую виставу» в якихось музичних інтонаціях, а потім вже, як кажуть режисери, бачу майбутню п’єсу».
«Крушельницький перший прищепив любов до музики у виставі»
Мар’ян Михайлович Крушельницький був людиною рідкісного обдарування, одержимий театром. Він ним марив, жив, творив заради майбутнього українського театру. Крушельницький був неабияким музикантом, сам грав на скрипці. Він перший прищепив мені любов до музики у виставі. Казав, що театральна музика — також драматургія. Але обрамлена і багатша для сприйняття. А як йому вдавалося в грі захоплювати студентів на кожній лекції, об’єднувати! Мар’ян Михайлович дав мені розуміння того, що я на рідній землі маю бути українцем. «Курбасівці» не розмовляли російською, вони любили рідне і тільки рідне. Пропагували його і пишалися цим. Такою була їхня формула, вони дивилися набагато вперед, видавалося, що в тому є святість. Минули роки, і зерно, яке засіяв у мені Крушельницький, дало рясний врожай. Я прислужився і українському театрові, і українській пісні».
Але не бігом це робилося.
«Мені неодноразово передавали, що Горчинський про мене часто згадував добрим словом. Навіть зберігав мої фото і вирізки з обкладинок журналів, де вказував, що я — подружка його студентських років. Це приємно. Він мав щастя потрапити до Мар’яна Крушельницького. А я ж мала ніби непогану вроду, багато знімалася в кіно, майже не навчалася, не мала часу, — каже Ада Роговцева. — Мені було приємно, що наш випускник писав чудові пісні, які ставали шлягерами. Я й сама наспівувала разом в такт з Юлею Пашковською чи Валентиною Купріною і «Червону троянду», і «Троянди на пероні». Незабутньо!»
«Популярність — дуже проста штука. Що частіше тебе транслюють, то більша популярність»
«Ніколи не думав, що мої пісні підуть колись в люди, — зізнавався Анатолій Горчинський. — Так писав усе життя, не думаючи про якусь популярність. А що таке шлягер, відчув у Львові, де після закінчення Київського театрального інституту працював у театрі Заньковецької. Жив неподалік оперного театру на першому поверсі і при відкритому вікні 1958 року наспівував щойно написану «Я не третій, я не зайвий». Якось випадково почув, як сусідський хлопчина собі під ніс співав «Що з іншим ти йшла під вишнею, що іншому віддавалась…» У мене ж, за текстом Леоніда Татаренка, було «Що з іншим ти цілувалась». Я йому кажу: «Васильку, ти ж неправильно співаєш». Він на те з якоюсь погордою спокійно відповів: «А що? Так всі співають». Відтоді чудово знаю: пісня буде популярною тоді, коли її заспіває дитина або п’яний… Популярність — дуже проста штука. Що частіше тебе транслюють, то більша популярність. Мене у Львові по радіо передавали дуже часто. Мої перші популярні пісні народжувалися там. Львів мені завжди симпатизував. Я ж був сином «ворога народу», мій батько був репресований і розстріляний. Львів’яни завжди були настроєні проти тоталітарного режиму (які молодці, все правильно робили!), тому вони й до мене прихильно ставилися».
«Сама жінка вже є піснею, сама жінка»
«Чому я, власне, і написав «Чужу милу» на російський вірш? Тоді було модно писати російською, вважалося, начебто це вияв вищого інтелекту», — такими були радянські реалії навіть у Львові.
Розповідали, що львів’яни табунами ходили до ЦУМу, щоб побачити ту красуню, завдяки якій народилася ця пісня. Вона тоді працювала продавчинею у шкіргалантерейному відділі.
«Чого тільки не вигадували! — відмагався Анатолій Горчинський. — Мабуть, є не одна жінка, яка вважає, що саме їй присвячена ця пісня. Щоб нікого не образити, скажу, що «Здрастуй, чужа мила» — присвята збірному жіночому образові. Сама жінка вже є піснею, сама жінка».
21 листопада 1993 року коротюсінького листа, але такого дорогого й рідного, отримав Анатолій Горчинський зі Львова. Адресою відправниці був Театр Марії Заньковецької. «Толя! Ти співаєш прекрасну пісню про черешню, я її слухала і плакала, — писала Катерина Хом’як. — Мабуть, ти співаєш про свою Маму…»
Це та сама акторка, яка 14 жовтня 1959 року в прем’єрній виставі Анатолія Горчинського «І один у полі воїн» грала неймовірної краси француженку Моніку. Вона їхала заньковецькою сценою на дамському ровері вгору, до маків і наспівувала:
Червону троянду дарую тобі.
Не знаю, чи стрінемся знову.
Могла б я віддати і серце колись,
Та серце належить другому…
«Червона троянда» (вірш Леоніда Татаренка) для режисера Анатолія Горчинського стала не тільки візитівкою на все його творче життя. Вона зробила своєрідний переворот у свідомості, адже не просто відчув, а й зрозумів, що треба писати рідною мовою!
Театр — як перше кохання
Анатолій Горчинський все життя відчував запах театру, знав, як пахнуть куліси. Хоч би де був, хоч куди б його закидала примхлива доля, щоразу зупинявся: саме так пахло в коридорі Львівського театру імені Марії Заньковецької. Театр — як перше кохання. Цнотливе, незрадливе, чарівне, незабутнє. Хоча мав схильність закохуватися знову і знову, те перше було не порівняти ні з чим. Коли мав можливість, їхав до Львова. Змінювалися часи, люди, але запах театру залишався той самий. У театрі має бути якась містика, де за мить глядача охоплює фантазія, інший вимір. Для театру мають бути добрі привиди, він має викликати хороші й загадкові стани. Це все створюють і режисери, і актори. Це їхнє завдання.
«Анатолій Аркадійович ніколи не прагнув бути у виставі на першому місці, йому хотілося, щоб це була спільна робота. А ось коли в тканині вистави з’являлася музика, а тим паче пісня, отут він був диктатором! — з особливим пієтетом про свого вчителя розповідав Роман Віктюк. — Адже він єдиний глибоко в серці чув і знав, як це повинно звучати. На кожному записі завжди був присутній. І був таким дбайливим, що усі темпи, які він хотів відтворити, доводив до досконалості. А вже там, де починався вокал, брав гітару і починав співати не голосом, а душею. І вимагав від актора, який мав співати у виставі, щоб той знайшов власну інтонацію. Не його, Горчинського…»
У Київ маестро довго «не впускали»
І пробивалися його пісні на велику естраду тільки завдяки героїзмові виконавців. Ними були Валентина Купріна і Юлія Пашковська, тріо бандуристок Київської філармонії — Валентина Пархоменко, Елеонора Миронюк і Тамара Поліщук. Горчинський жив і творив, попри всі «вказівки»: «Якщо говорити про Валентину Купріну, то в неї така сама доля, як у мене. Вона — горда жінка, освічена як музикантка, у неї унікальний голос. Це не звичайне меццо-сопрано, це набагато нижче… І глибина. Вона пішла з хору Верьовки на естраду (пізніше так зробили Микола Кондратюк, Ніна Матвієнко, Алла Кудлай), багато співала, але «Червона троянда» дала їй ім’я. Коли робив свій бенефіс, то насамперед запросив перших виконавиць — Валентину Купріну і Юлію Пашковську».
Пісні Анатолія Горчинського визначили репертуар неабиякої красуні Юлії Пашковської, її, молоду співачку, вони надихали. Разом з ними зростала виконавська майстерність. «Анатолій був дуже красивим мужчиною, він мав шалений успіх у жінок. На додачу — його неймовірний талант і натхненна праця. Мені з ним завжди було легко. Єдине, чого вимагав, не вигадувати зайвого, співати так, як він написав. Тож ніколи не збивалася на манівці, а дотримувалася авторського задуму».
«Не було б вашої «Червоної троянди» — й моя «Червона рута» не зацвіла б…»
«Йому не було рівних у 1960-х. Чесно кажучи, я сама заслухалася співом Горчинського, пісні в нього мали м’яке виконання, видавалося, що мав таке серце, яке могло магнетично на ті кілька хвилин поєднатися з усіма іншими на землі, — стверджувала Юлія Пашковська. — Та любов до глядача і глядача до нього були взаємними. Він мені цілковито довіряв у всьому. Я ж розуміла, щоб твір мав справжню і належну висоту, треба любити його авторів. Тоді буде гармонія, і ти зможеш сказати і донести те, що вони хотіли».
Анатолій Горчинський творив українську естрадну пісню задовго до Мирослава Скорика, Олександра Білаша, Левка Дутковського, Володимира Івасюка, Ігоря Білозіра. І творив успішно. З юним, надзвичайно красивим і надзвичайно талановитим Володимиром Івасюком Горчинський розминувся в часі. Якась містика є в цифрі 108 — стільки вистав поставив Анатолій Горчинський і стільки пісень написав Володимир Івасюк.
Перший театр, як перша любов. Цнотлива, незабутня, незрадлива. Анатолій Аркадійович любив приїжджати до міста Лева.
Він був львів’янином у 1956–1968 роках, потім доля закинула до Хмельницького. Коли Івасюк перебрався до Львова, того ж 1972 року Горчинський обіймав посаду головного режисера обласного українського музично-драматичного театру.
На початку 1970-х ефір — радіо- і телевізійний — був заповнений радянською естрадною «попсою», винятково російською. Українська пісня звучала невиразно, вона буквально губилася у могутній москальській навалі…
Настав той день і час, коли Господь звів докупи Анатолія Аркадійовича і молодшого від нього на 25 років Володимира Михайловича.
Не знати, хто більше був схвильований. Мабуть, обох зачепило за живе. Адже заочно зналися давно. Володя зізнався, що знає напам’ять найпопулярніші пісні Горчинського: «Ой, таки не вірю очам своїм: переді мною — живий Горчинський! Можна рукою вас торкнутися? І щиро кажу, повірте: не було б вашої «Червоної троянди» — й моя «Червона рута» не зацвіла б…»
Шляхетного Івасюка відрізняла особлива повага і вдячність до старшого покоління, особливо до тих першопроходців і творців, які фундаментували українське мистецтво. Він, мабуть, не зненацька зробив комплімент корифеєві Горчинському, воно в ньому жило раніше і чекало свого часу.
Де звучала його самобутня музика
Анатолій Горчинський написав понад 300 пісень. На жаль, не до кінця оцінено його внесок в українське театральне мистецтво, адже 108 вистав у театрах Львова, Рівного, Хмельницького, Тернополя — його титанічна праця як головного режисера. Чи не кожна з них мала величезний успіх, адже там звучала його самобутня музика і співали його душевні пісні.
«Толюню мій рідненький! Микола Гнатюк несподівано звернувся до мене з проханням відредагувати «Червону троянду» українською! Так, щоб він міг її співати від імені чоловіка. Минулої осені продиктував йому текст з «чоловічими» словами, і Микола вже декілька разів співав її. Проте йому захотілося російський варіант (!), його також зробив. Не знаю, як буде звучати та «Красная роза» на московщині, на головній Колиній естраді. Гнатюк — московський невільник! Хоча і друг наш! — писав у своєму листі київський поет Леонід Татаренко тернополянину Анатолієві Горчинському. — В Україні гідних національних естрадних співаків, співачок — раз, два, та й годі. А жити ж треба! Горе — Горчинським, і Татаренкам — горе! Ефір захоплений московськими мафіями — магнітофонними. І київськими — такими ж! Звучать штамповані підробки. Жива пісня вимирає. Толюню, живи довго! Бережи своє здоров’я. Твій Татаренко».
Справедливо вважали патріархом пісні
Ще б пак! З-під пера композитора з’явилися такі вічні хіти, як «Червона троянда», «Троянди на пероні». А на схилі віку він люб’язно отримав чудернацьке прізвисько «Черешня». І не лише в Тернополі — так його називали усюди. Таким був справжній і феєричний вияв визнання і всенародної любові (від старого до малого) його суперхіта «Росте черешня в мами на городі». Разом з Володимиром Івасюком, Олександром Білашем, Ігорем Покладом, Степаном Сабадашем Анатолій Аркадійович увійшов до п’ятірки найкращих вітчизняних композиторів ХХ століття. Цього приємного чоловіка зі сріблом сивини на скронях дехто вважав нафталіном української пісні за його старомодність. І нехай собі. Він на це ніколи не звертав уваги, адже те, що робив, не має виміру модності чи немодності. Його пісні популярні завжди. Час це підтвердив. Як і те, що другий Горчинський не народився. І ніколи не народиться. Анатолій Аркадійович з’явився в потрібний час у потрібному місці. Своє Господнє призначення реалізував сповна.
Назавжди прижилися в людських серцях
Чи не кожна пісня виграє приспівом, він найбільше запам’ятовується. Це аксіома! Пісню «Росте черешня в мами на городі» Горчинський зробив неймовірно популярною своїм приспівом, такими простими і глибокими словами, які кожного зачіпають за душу. Успіх «Черешні» — заслуга насамперед Анатолія Аркадійовича. Без приспіву і без Горчинського вірш Луківа був і, мабуть, залишився б звичайним віршем, який мало хто помітив би. Творець вклав душу не лише як композитор і виконавець, а ще й як поет! Скільки б її не виконували інші, тих почуттів, які були в нього, ніхто не повторив. Тому що неможливо!
Тепер видається, що ще більше людей у різних країнах світу люблять та розуміють творчість і життя Анатолія Горчинського. З роками все більше і глибше в душу проникають його пісні, які назавжди прижилися в людських серцях. Хоч як парадоксально, чомусь же нині нічого навіть приблизно подібного не народжується. Варто подивитися на відгуки в інтернеті. Коли їх читаєш і заглиблюєшся, щоразу клубок у горлі застрягає, важко стримати емоції та сльози. Усе непідкупно, не підфарбовано, не штучно. А як може бути інакше, коли знаходиш до щему правдиві й болючі кожному українцеві рядки.
Чим же і як пояснити феномен самодіяльного композитора? Мабуть, відповідь знайдемо в словах композитора Бориса Лятошинського: «У нього є мелодія!»
До віри його прив’язала мама, коли був ще хлопчиком і співав у церковному хорі в рідному Фастові. Напередодні свого 80-ліття Маестро висповідався. Священник його відразу впізнав і запитав: «Це ви написали «Росте черешня в мами на городі?» Анатолій Горчинський кивнув головою і тихенько промовив: «Я…» — «Вам усі гріхи прощено…»
Нехай же й надалі пісні Анатолія Горчинського українською мовою прикрашають всю Землю, всіх людей доброї волі, а злих — роблять добрішими! Слава Богові, Слава Україні, Слава Маестро Століття!
Михайло МАСЛІЙ.
