«Людина може володiти кiлькома мовами, … але найкраще, найдосконалiше, звичайно, рiдною мовою. I це не тiльки тому, що цiєю мовою… вона користується повсякденно, а й тому, що… це невiд’ємна частка Батькiвщини, голос свого народу й чарiвний iнструмент, на звуки якого вiдгукуються найтоншi й найнiжнiшi струни людської душi», — ці слова з головної праці свого життя український письменник, мовознавець, репресований патріот і натхненник шістдесятників Борис Антоненко-Давидович виплекав у своєму серці. 5 серпня виповнилося 125 років від дня його народження.
Народжений він у сім’ї машиніста-залізничника Дмитра Давидова в передмісті Ромен — Засуллі. А рід його матері, Юлії Яновської, походив із Сорочинців, тож її брати стверджували: вони — з роду Гоголя. А дід по батькові розповідав онуку: був колись у їхньому роду козак Антоненко, настільки фізично сильний, що одного разу голіруч зборов ведмедя, який вийшов з послуху свого господаря-цигана і почав трощити Антоненків тин. Вражені силою чоловіка, односельці прозвали його Давидовичем, а згодом він став для всіх Антоненком-Давидовичем. Та з часом рід здрібнів, а один із нащадків, начебто з волі харківського архієрея, змінив своє давнє прізвище на «культурніше» — Давидов. Під враженням від цієї історії Борис вирішив, що з часом поверне собі подвійне прізвище предка — і досяг свого!
Спершу родина мешкала у Брянську, та коли синові минуло 6 років, Дмитро повернувся на свою малу батьківщину, до Охтирки. Дід і бабця по батькові ще змалку заохотили онука до вивчення української. Та тільки-но оволодів нею і пішов до гімназії, там взялися викорінювати з нього рідну мову, аби й акценту не залишилося. Але хіба можна забути своє?!
Після гімназії вступив до університету в Харкові, звідки незабаром пішов добровольцем до війська УНР. Служив, зокрема, у Петра Болбочана, певний час був комендантом Маріуполя. Брав участь у бойових діях, та його підрозділ розформували. Продовжив, було, навчання вже в Києві, на історико-філологічному факультеті. Та після поразки війська УНР, ледь оклигавши після тифу й не маючи коштів для продовження освіти, повертається додому, займається просвітництвом. У 21 рік очолює Охтирський райвідділ наросвіти.
Повіривши в оголошену масову українізацію, вступає до кп(б)у. Не прийнявши НЕП і розчарувавшись у спроможності більшовиків вирішити національне питання, переходить до української комуністичної партії «боротьбистів». Після її самоліквідації вирішує залишатися безпартійним. Переходить на літературний і журналістський хліб, займається самоосвітою.
СЮЖЕТИ — З ЖИТТЯ
Творити словом він почав іще гімназистом, спершу російською. Перше оповідання «Останні два», навіяне побаченим на фронті, схвалив Микола Зеров. Разом із Підмогильним, Косинкою, Плужником, Осмачкою та іншими Борис увійшов до літоб’єднання «Ланка», згодом — до «МАРСу». Серед найвизначніших творів 1930-х — повість «Смерть», одна з небагатьох в нашій літературі оповідей про часи військового комунізму. Головний персонаж, колишній петлюрівець, за нової влади так прагне довести вірність партії, що готовий стріляти в інших, наче «в позавчорашнього самого себе». Щоб стати більшовиком, треба навчитися убивати, робить висновок автор, якого офіційна критика одразу ж звинуватила в усіх «націоналістичних гріхах». А от про книжку нарисів «Землею українською», куди увійшли його репортажі з екскурсами в нашу давню історію, один із літературознавців-патріотів сказав: «З кожної сторінки цієї книжки так і бухає любов до України і глибока ненависть до москви». Про погляди автора багато говорить цитата: «Я не люблю петрівської доби росії. Я не люблю її, бо давно вже, відколи випадково (як і багато нас) потрапив до тої психологічної колізії, що звалась «стати свідомим українцем», я виплекав у собі ненависть до петра і його діл». «Ефектною річчю» назвав Підмогильний повість Антоненка-Давидовича «Синя волошка». Розпочатий ним ще 1926-го великий роман «Січ-мати», першу частину якого видавництво послало на рецензію до цк партії, звідти так і не повернувся…
НЕЗЛАМНИЙ
Згодом Борис Дмитрович згадуватиме, як у 1930-х «вибивали» зізнання із українських інтелігентів, звинувачених у причетності до СВУ («Спілки Визволення України»), змушуючи обмовляти самих себе, а їх адвокати, всупереч своїм обов’язкам, фактично підтримали обвинувачення. Навесні 1933 р. спалахує нова хвиля арештів. Після Голодомору, самогубств Хвильового і Скрипника, убивства кірова пошук міфічних «ворогів народу» вийшов на новий рівень. Уже за Незалежності в розсекречених архівах кдб спливуть агентурні повідомлення про діячів Розстріляного Відродження. Зокрема, агент «Журналіст» за проявом «антирадянських настроїв», а також будь-яких активних дій щодо «визволення неньки України» 1934-го виокремлював частину письменників, «які майже не приховують своєї ненависті до нашої радянської дійсності… мають авторитет і підтримку за кордоном. Вони фактично керують групою незадоволених, спрямовують її активність…» Першим у цьому списку був Б.Антоненко-Давидович. Уже за місяць прийняли постанову про заклад агентурної розробки на нього, Григорія Косинку та Євгена Плужника як письменників, що залишаються «на реакційних націоналістичних позиціях, …вороже ставляться до соввласти, орієнтуються у своїх висловлюваннях і поглядах на фашистський режим у Німеччині, збираються на квартирі для ведення «ворожих розмов». Заарештовано і невдовзі розстріляно наближчих побратимів Антоненка-Давидовича. Сам він, завчасно переїхавши, працює у видавництві в Алма-Аті, та в січні 1935-го його й там знаходять. На допитах у Києві тримається мужньо. Коли слідчий пропонує «зізнатися» в приналежності до терористичної організації, аби зберегти життя, заявляє: «Таким людям, як я, можна жити з переламаним хребтом, але з переламаним моральним хребтом я жити не зміг би. На це ви зважте».
За фальшивим звинуваченням у приналежності до «контрреволюційної націоналістичної організації», яка нібито силою зброї «прагнула повалити радвладу в Україні і готувала індивідуальний терор проти компартії та радянської держави», його засуджують до смертної кари. Від розстрілу врятувало те, що слідчий був родом з кубані — й довідавшись про обізнаність заарештованого письменника з історією цього краю, попросив розповідати про рідний край. Уже й слідство завершилося, а підсудний і далі мав що розповісти. Тож слідчий оголосив: «Расстрелять мы успеем вас и позже, а так как у нас есть разговор, то расстрел можно отсрочить», — згадував цю розмову Антоненко-Давидович через понад 25 років. А згодом надійшла телеграма про скасування розстрілу, відтак письменник отримав 10 років концтаборів. Був там землекопом, шахтарем, слюсарем, бухгалтером, фельдшером… Тим часом його твори заборонили. До краєзнавчого музею в Ромнах надійшла вказівка: спалити його книги.
Знову заарештований невдовзі після звільнення 1947 р., письменник потрапляє на довічне заслання до села малоросєйка красноярського краю. Врятувала його коротка доба «відлиги» після смерті сталіна. У березні 1953 р. знову відчув нестримний потяг до літературної праці: «Вільними від фізичної роботи годинами, а то й ночами, коштом відпочинку й сну, я припадав до клаптиків паперу, пишучи роман «За ширмою». Далеко від України, в хаті сільського шевця, де я квартирував… гарячково працював, не уявляючи навіть, чи залишилось щось у мене від колишніх літературних здібностей, чи я розгубив і рештки їх на тих «розпуттях велелюдних»… «В процесі роботи я радісно констатував, що залишилася незайманою моя мова… Виходило, що, втративши в житті все, я зберіг найдорожчий свій скарб!» Так розпочався новий період у творчості Антоненка-Давидовича. Реабілітований 1956-го, за рік повертається до Києва. Йому вже 58 років, здоров’я надломлене, але не дух! Поновлений у Спілці письменників, привозить нові твори, як-от написаний на мішках роман «За ширмою» — про життя радянської України з її культурою за ширмою росії. «Нарешті Ваш роман доповз і до Черкас. Вчора, оббігавши пів міста, я ледве придбав для себе одного примірника. Мені було дуже радісно, що книга, котру я так полюбив, зникає з книгарень майже блискавично», — повідомляв письменнику Василь Симоненко. Влада ж побачила у виданому 1963 р. романі «зраду життєвої правди». Працюючи в дитячому «Барвінку», Борис Дмитрович видає кілька літературознавчих творів, спогади про своїх сучасників і роздуми про українську мову.
«БАТЬКО» ШІСТДЕСЯТНИКІВ
У часи хрущовської «відлиги», коли послабшали пута сталінщини, вцілілі представники української творчої інтелігенції, серед яких і Борис Антоненко-Давидович, прагнуть привернути увагу нового покоління однодумців до становища українців, їх мови і культури. 1966-го Антоненка-Давидовича бачать і на мітингу на місці розстрілів у Бабиному Яру, того самого року він підписує лист до кдб, де висловлено тривогу з приводу судових процесів проти української інтеліґенції та прохання допустити авторів листа на судовий розгляд. Весь цей час (і до кінця життя) за ним стежать. «Кадебістів дратувала не лише його здатність встановлювати контакти з представниками інтелігенції, молодшими від нього, але також його здатність впливати на них… Письменника залякували: якщо не припинить вести активну діяльність, то проти нього будуть застосовані інші засоби впливу», — згадував Осип Зінкевич. Згодом так і сталося…
«Найбільшим натхненником патріотичної молоді, що згодом здобула назву шістдесятників, був наш славний Борис Антоненко-Давидович, а найбільшим речником її — поет Василь Симоненко», — згадував часи становлення цього руху Левко Лук’яненко. «Не просто дисидентом, а батьком дисидентів» назвав Бориса Дмитровича правозахисник Євген Захаров. У листопаді 1970-го разом із І.Дзюбою та В.Чорноволом 71-річний Б.Антоненко-Давидович відмовився свідчити на закритому суді над Валентином Морозом. І хоч офіційно покараний за це не був, але, як писав до Дмитра Нитченка, «неофіційні санкції вже почались: знято в журналі «Україна» вже ухвалену до друку мою повість «Завищені оцінки», не друкуються в «Літературній Україні» мої дальші мовні нотатки «Ваговиті дрібниці» й, нарешті, не буде видано додаткового тиражу «Як ми говоримо»… В літературі тепер настанова — писати «виробничі» та «колгоспні» романи, до чого я аж ніяк не мастак. Ну, що ж — доведеться писати «для вічности», відкладаючи написане в папку «Як умру, то прочитайте»… Відтоді й до кінця своїх днів в Україні він був замовчуваний.
В’ячеслав Чорновіл називав його «центром другого відродження», якому зобов’язаний шістдесятницький рух. Авторитет письменника в українському суспільстві того часу не був секретом для влади: про стосунки з ним, а також Гончаром, Світличними, Дзюбою, Заливахою, Сверстюком, згодом допитували заарештованих 1972-го представників української інтелігенції. «Духовними наставниками» шістдесятницького загалу називала Антоненка-Давидовича разом із Григорієм Кочуром Михайлина Коцюбинська. Саме від нього вперше почула про УНР та Універсали. На день Злуки Борис Дмитрович збирав у себе молодших друзів. Іще в 1970-х роках запевняв: прийде час — і в Україні замайорять синьо-жовті прапори. І хоч би з ким розмовляв, — завжди виправляв мовні помилки співбесідника. Поводився так навіть із кадебістами. Коли ті в нього запитали: «Що таке петлюрівці?», прочитав цілу лекцію. Зіткнень із «органами» в нього не бракувало, і обшуки відбувалися постійно, згадувала Коцюбинська.
Своїм другим, духовним батьком, який прищепив їй «смак до правильної української мови», називала Антоненка-Давидовича дружина Мирослава Мариновича, Любов. Свого часу Валерій Марченко надихнув її працювати над спогадами про письменника. «Спершу я записувала… «вірші Катриченка» (його псевдонім), і він перевіряв ці записи, потім його розповіді про себе і загалом про українську історію, а також почала вести щоденник, де писала про спілкування з Борисом Дмитровичем. Він хотів, щоб я назвала розповідь про нього «У лабетах обставин», бо часто повторював, що життя стискає його своїми лабетами», — згадувала через роки Любов Маринович у розмові з Євгеном Захаровим.
ПОМСТА СИСТЕМИ
В останні роки життя до оселі письменника приходило поспілкуватися чимало людей. «Вечори минали в дружній цікавій бесіді про становище українського народу, його культуру, мову, історію. Ті ж питання ми обговорювали в нашому активному листуванні», — згадували присутні там. Своїх гостей Борис Дмитрович садовив біля столу, де «любив сидіти Симоненко», і над яким висіли світлини Куліша, Хвильового, Рильського, інших діячів української культури. Так було і в день його 80-річчя, проігнорованого СПУ. Того дня він згадував про добрі стосунки із В.Сосюрою, вершиною яких стала поема поета, принесена ним із присвятою: «Козакові 2-го Запорізького від козака 3-го Гайдамацького полку…», за кілька днів вилучена під час чергового обшуку кдб.
А кадебісти й тоді регулярно навідували відомого мовознавця не рідше за друзів — і щоразу щось вилучали під час обшуків. У травні 1979-го в справі Юрія Бадзьо вилучили спогади й оповідання, над якими тоді працював Антоненко-Давидович. Викликали й на допити. Того самого року, аби не допустити присутності Бориса Дмитровича на організованому СПУ вечорі пам’яті посмертно реабілітованого Григорія Косинки, кадебісти саме в цей час прийшли до письменника додому «на бесіду», після чого стан його здоров’я раптово погіршився. Забрали в нього і друкарську машинку, на якій ще міг працювати, попри погіршення зору.
За своє життя Борис Дмитрович був тричі одружений. Дві дружини потрапили під репресії. Його син від першої помер, коли мати була в тюрмі. Донька від другого шлюбу дорослою мешкала в москві. 1983-го Борис Дмитрович вирішив побратися зі своєю давньою подругою Михайлиною Коцюбинською. Вона доглядала письменника після смерті третьої дружини, і він запропонував жінці взяти шлюб і перебратися до нього. Цікава, славна, дуже яскрава людина, твердий патріот, «він жив поруч зі мною, я йому часто помагала», — так згадувала про нього Михайлина Коцюбинська. Щодня під час 45-хвилинної перерви у видавництві мусила бігти до нього і назад, аби встигнути погодувати, бо за запізнення на роботі її карали грішми. Та варто було призначити дату реєстрації, надходив лист із протестом проти цього шлюбу. Протестував син письменника від третього шлюбу, який на той час опинився за гратами. Влада спонукала ув’язненого в обмін на зменшення строку свідчити проти батька. Борису Дмитровичу відмовляли в реєстрації шлюбу, мотивуючи недієздатністю, влаштовували навіть психіатричну експертизу. Хоч лікарям після розмов зі стареньким було соромно: той демонстрував інтелект і відмінну пам’ять. Тим часом жінку півтора роки «проробляли» на зборах трудового колективу…
В останні роки життя за офіційно давно реабілітованим «ворогом народу» продовжували стежити. Варто було вийти на прогулянку, як навздогін вирушало двійко «роботяг» із «тормозками» в руках… Влада прагла відібрати в письменника квартиру, де збиралися дисиденти. Зрештою це вдалося. Відтоді стареньким опікувалася донька його третьої дружини, Ярина. Михайлина Коцюбинська відвідувала його в лікарні. За рік, сонячного 9 травня 1984-го, Борис Дмитрович пішов з життя. «На похороні на Лісовому кладовищі 11 травня кадебістів було більше, ніж друзів», — констатував зять письменника, Борис Тимошенко.
ПОБОРНИК УКРАЇНСЬКОЇ
Іще за 7 років, 1991-го, за книги «Смерть», «Сибірські новели», «Завищені оцінки» Борису Антоненко-Давидовичу посмертно була присуджена тоді ще Державна премія України ім. Т.Шевченка. Та найпопулярнішою в нащадків виявилася його книжка «Як ми говоримо», яка, вперше побачивши світ 1970-го, за словами одного з учнів, «затьмарила всі інші його результати і досягнення». Вона розвіювала офіційний міф про вік української мови, згідно з яким та виникла разом із російською і білоруською лише з XIV ст. Поширенню цієї хибної гіпотези сприяло намагання більшовиків штучно зросійщити український правопис, про що відверто писав Антоненко-Давидович. І звертав увагу: роки так званих «мовних реформ» — це ще й роки геноциду українців…
Як мовознавець він категорично виступав проти мовної «мішанини», коли людина «вiдмiнює слова одної мови за граматичними вимогами другої, бере якийсь притаманний саме цiй мовi вислiв i живосилом тягне його в iншу мову… Так створюється мовний покруч… Суржик не є й не може бути ознакою будь-якої культури, навпаки, вiн завжди вiдбиває некультурнiсть частини людей».
Наголошував: його книжка — не для навчання, але для тих, «хто не тiльки володiє українською мовою, а й хоче запобiгти помилковому слововживанню, перебороти лексичну розбiжнiсть у визначеннi однакових понять, позбутись паралелiзму в нашiй мовi». Вбачав успішність своєї праці вже в тому, аби «дати читачевi поштовх до роздуму, до дбайливого поводження зi своєю мовою, …до самовдосконалення в нiй». Окрему главу присвятив «літері, за якою тужать» — скасованій під час реформи українського правопису в 1930-х літері «ґ», яку визнали «шкідливим націоналістичним матеріалом», дарма що насправді вела свій початок іще з праслов’янської мови й уживалася, зокрема, в Пересопницькому Євангелії (XVI ст.) І хоч як намагалися вилучити цю літеру, аби штучно наблизити українську мову до російської, та звук у живій мові скасувати не могли, тож виникла плутанина зі словами на кшталт «грати» і «ґрати»…
Невдовзі після смерті Антоненка-Давидовича правописна комісія при Президії АН урср затвердила вже п’яту редакцію «Українського правопису» — й літера «ґ» повернулася до української абетки. Праця життя мовознавця витримала не одне перевидання, у т.ч. — у Нью-Йорку й Канаді. «Освіжити» в пам’яті призабуті правила наразі можна, скориставшись книжкою як у паперовому варіанті, замовивши на сайтах інтернет-книгарень, так і в електронному, на сайтах «Освіта UA», «Чтиво», «Бібліотека української літератури».
Адже досконалість не має меж, а наше прагнення досконалості у володінні українською мовою — чи не кращий спосіб пошанувати світлу пам’ять Бориса Антоненка-Давидовича.
Ольга ГОЙДЕНКО.
