Тарас Компаніченко: “Усе наше мистецтво — це про те, що ми, українці, існуємо”

Не розділяв би тут раціо та емоцію. Такий емоційний порив базується на щирості. Це щира, природна мотивація. А як інакше?! Так, емоційне рішення. Хоча інстинкт самозбереження, з одного боку, каже: тікай, а з іншого: захищай своє, рідне. Тобто в цьому є раціо. Ну, якщо мій світ зникне, якщо прийдуть сюди ті, для кого Україна не просто чужа, а, на їхню думку, нас усіх тут просто не повинно існувати, то як жити далі?! А все ж мистецтво українське — це про те, що ми існуємо. Тому митці пішли на фронт, аби захистити й своє право творити — творити в цьому духовному еґрегорі. Сукупно ми і є той духовний еґрегор, тобто дух нації. І якщо будемо десь відсиджуватися в теплих країнах і казати: ви воюйте, воюйте і за нас, давайте, прапор вище, до зброї, в атаку, то це, щонайменше, неетично. Тому це було й, певною мірою, етичне рішення.

Виступаю нині перед різними людьми. Перед воїнами, побратимами по зброї, перед тими, хто повертається з передової на відновлення, хто проходить перепідготовку, виступаю перед волонтерами, перед людьми, котрі служать працею своєю на Перемогу. Загалом, мало що змінилося, адже й до повномасштабного вторгнення часто виступав перед воїнами. Єдине, що тепер це — переважно люди, котрих знаю особисто, з якими пройшов певний шлях, і бойовий також, із ким від перших днів прийняв рішення бути військовим, стати на захист України.

На жаль, граю і на похоронах наших воїнів. Незмірно важко, звісно, людям, які ховають своїх рідних та близьких. Але тим, хто намагається якось розрадити їх, втішити, віддати належну шану, теж нелегко психологічно.

Так чи інакше, ми всі вражені, всі поранені. А коли до кінця не проживаємо в собі той біль, ту травму, емоцію, коли воно нам сповна не виболіло, то це стає такою консервою, як кажуть психологи, що або псується з часом, або вибухає. Ми повинні оцей негатив, який в нас є, увесь накопичений біль у щось трансформувати. Ймовірно, це буде й та ж творчість. Мабуть, з’являться прекрасні страшні романи. Страшні — за мірою правди. Ми ж і досі твори Ремарка читаємо, принаймні про Першу світову. А то страшні речі. Хтось, мабуть, писатиме і в стилі Гашека. Ну, це я так приблизно моделюю. Чи творитиме так, як це робили Улас Самчук або Іван Багряний. Про те, що пережили. Вже зараз люди, котрі на фронті, в окопах, пишуть вірші, прозу. Митці, які самі пройшли через це, дуже відкриті на емоції й дуже вразливі. Безперечно, буде створено багато чого. У різних формах мистецтва. Тобто це теж спосіб, форма терапії супроти набутого посттравматичного стресового розладу і задля виходу з нього. Тому, звісно, будемо рефлексувати й намагатися осмислити, а що ж відбувалося. Аналітика буде присутня, емоція. І в такий спосіб теж одужуватимемо.

ще дуже важливий момент, аби еліти навчилися дякувати тим, хто не хайпує, хто не ловить хвилю. За те, що дехто вже прозрів і навернувся до українського, — дякуємо. Але тим, хто служить давно, устократ маємо бути вдячні. Бо якби не було Левка Лук’яненка, не було б і нас. Не було б В’ячеслава Чорновола — не було б і нас. Або як і Василя Стуса, Миколи Матусевича, Івана Кандиби, Василя Симоненка, Алли Горської, Василя Овсієнка, Миколи Горбаля, Олеся Шевченка, Ігоря та Ірини Калинців — цей список величезний. Якби ці люди не боролися за українську справу, зневірилися, нас би просто не було. Або ж стали б такими, як білоруси сьогодні.

Це — питання духу. Й оцей дух, який ми зараз зловили, який з нами, дух народу, оцей еґрегор, коли всі, як кажуть, в одне дмемо і за одне вболіваємо, життєво важливо зберегти. Аби довести справу до кінця і щоби цей дух не розгубити в творчій відбудові та в творчому леті після нашої Перемоги.