Про нього можна сказати, що прикипів серцем і душею до України. І, як справжній патріот, захищає країну, котру вважає своєю, на культурному та інформаційному фронтах увесь той час, відколи перетнув український кордон. Він став першим французом в Україні, котрий заспівав українською. Й тільки-но з’являвся на нашій сцені — і не лише в столиці, а й в інших великих та маленьких містах, і навіть селах, — зачаровував своєю харизмою та голосом. І — щирими почуттями.
Отож при нагоді, запросивши популярного франко-українського співака, композитора, заслуженого артиста естрадного мистецтва України Поля МАНАНДІЗА на порадницьку гостину, подякувала йому не лише за прекрасні пісні, а й за любов до України, її неспинну підтримку, за те, що він тут, в Україні, з нами, і в цей нелегкий час — також.
— Вас називають французом із українською душею. А ким ви самі сьогодні більше почуваєтеся, Полю: французом чи українцем?
— Думаю, що сьогодні я — українець із французьким серцем.
— Казали, що вже з перших днів перебування в Україні почулися тут удома. Звідкіля такі відчуття?
— Зізнаюся, все своє життя шукав місце, де почувався б удома. І от коли вперше приїхав до України, сім років тому, відчув це. Важко пояснити словами мої тодішні емоції… Знаєте, завжди цікаво спостерігати за людьми, дізнаватися, як вони живуть, що думають. Особливо, коли це — в новій країні, де інша культура, інша мова. Я знайомився з українцями і відчував їхню нереальну енергію, переконувався, що вони мають велике, добре серце й дуже багато працюють. А ще бачив в очах людей такий великий біль, який був і в мене теж. І от зрозумів тоді, що я — вдома. А згодом, поїздивши по всій Україні, де мене скрізь дуже тепло приймали, вже знав, що хочу жити саме тут.
— Ваша думка про Україну та українців змінилася за ці роки? І чи змінилися, по-вашому, самі українці?
— Українська нація прекрасна. Для мене українці, про це вже говорив давно і зараз так тим більше вважаю, — це країна героїв. Скільки болю пережито, скільки страхіть: Голодомор, Друга світова війна, Радянський Союз, а потім ще війна. І тепер мужньо обороняють свою країну. Для мене кожен українець — прекрасний. Усе йде від любові…
— Що ж найкращого сталося з вами в Україні?
— Як співак, композитор, артист, я завжди надихався реакцією залу, слухачів. Українці підспівували мені, відповідали любов’ю на мою любов. Це дорогого варте.
Як патріот, я гордий дружбою з військовими, їх відповіддю, зокрема, на пісню «Лелеки», що стала народною саме серед захисників. Те, що зміг бути корисним українським героям і матеріальною, і духовною підтримкою.
Як чоловік, що прагне продовження роду, і як батько двох синів, мушу зазначити: для мене важливо, що саме в Україні народилася моя донечка, Мія.
— Маєте тут багато справжніх друзів?
— Мої друзі — тільки справжні і, дійсно, їх немало. (Усміхається). Всі вони зараз на передовій. А коли трапляється ротація чи коротка відпустка, роблю все, що в моїх силах, аби відчували підтримку.
— Російсько-українська війна як торкнулася вашого серця?
— Для мене це дуже боляче. Знаєте, стільки разів говорив, що війна неодмінно буде і як це відбуватиметься… Ще минулої весни здійняв тривогу, коли 150 тисяч російських солдат уже перебували вздовж українськогj кордону! Саме цю цифру (а не офіційну — 110 тисяч) оприлюднив тоді представник Євросоюзу Жозеп Боррель. І, зважаючи на реакцію світу, путін був вимушений відвести війська.
А вже 22 лютого цього року я надіслав відео до європейських ЗМІ, де російські солдати сиділи в танках в очікуванні наступу на Україну. Хоча Жозеп Боррель 12 жовтня 2022 р. визнав, що Європа не повірила представникам розвідки США про неминучість нападу!
У моєму серці за ці місяці зросли любов до України і біль! Хто ще не розуміє — ми в стані світової війни, адже на боці росії ще кілька країн — білорусь, сирія, іран!
Очікування, бездіяльність тих, хто міг би дуже потужно допомагати Україні всі ці 9 місяців, є ворожими, на мою думку. Скільки втрачено вже українських життів…
І це теж для мене величезний біль. Намагаюся допомагати, чим можу. В пріоритеті — бронежилети для наших воїнів. Бо розумію, наскільки вони важливі, адже можуть врятувати життя.
Моя війна — це реально боротьба за життя, проти якого зараз виступає зло. Ніхто не має права вбивати, руйнувати. Ми хочемо повернути назад викрадених, полонених, силоміць вивезених наших братів і сестер, дітей! Світ мусить починати розуміти, що кожен день, кожну годину, хвилину, секунду на окупованих територіях панують терор, вбивства, тортури. Я розіслав такі звернення із закликом до всіх комісій світу, аби почали працювати, щоб повернути нашим людям свободу. Я знаю, хто в Європі не рухається, але рухатися доведеться!
— Ви є керівником департаменту міжнародного впливу та культури в Інформаційно-аналітичному центрі національної безпеки України. Чому взяли на себе таку відповідальність? Могли б продовжувати просто творити, волонтерити — це теж важливий фронт.
— Моя війна — це боротьба проти російської пропаганди, що десятиліттями впливала на весь цивілізований світ. Я сповна розумію це, бо вивчав, як вона працює. Був першим, хто описав це і подав план контрпропаганди. Ворожа пропаганда працює через російську програму, що називається ідеологічна субверсія, або підривна діяльність. Росія готувала загарбницьку війну вже давно і працювала на інші країни через цю субверсію. Вона заколисувала світ, створюючи інші реальності, прагнучи зробити прогресивне людство бездіяльним, щоб воно чинило так, як того хоче росія. Тому нині в багатьох країнах не можуть зрозуміти, що є реальна війна в Україні. А в них її начебто просто не може бути. Але це не так — загроза війни висить і над Європою.
Ця програма, яка працює в будь-якій сфері, на всіх рівнях і для кожного — президента, міністра, депутата, громадян, та атакує всіх, до кого дотягується, робить усе, аби вони не хотіли нічого робити. Вона краде в людей їхні емоції. А я спробував закликати їх звернутися до своїх емоцій. Бо думають, якщо біля них війни не видно, то її й немає. Протидіяти цій програмі — ось моя місія. Хоча це дуже й дуже непросто. Але треба покласти край загарбницькій діяльності росії, її терору і вбивствам. Такого просто взагалі не повинно бути в цивілізованому світі, у ХХІ столітті. І не треба схиляти Україну до перемовин — їх просто не може бути з терористами.
— Коли говорите зі своїми співгромадянами-французами про загарбницьку війну росії в Україні, якою є їхня реакція?
— Ще рік тому, коли заводив мову про війну, мені казали, що не треба про це говорити. А ставлення до війни зараз розподіляється 50 на 50, більше робота йде за росію. Але, сподіваюсь, це ненадовго. Зрештою, і в Україні ще рік тому намагалися закриватися від цієї теми, мовляв, давайте говорити про позитивне, бо війна — це погано, страшно. А я завжди відповідав, що війна — не тільки на Сході, і якщо замовчувати про неї, то ще довго-довго триватиме. Ось і залякана росією Європа так само не хотіла нічого чути про війну.
Хоча насправді зараз йдеться вже не тільки про загрозу Україні, а всій цивілізації. Бо цілий світ є сьогодні під впливом руйнівної російської програми. І єдине, що можна зробити, щоб усвідомити реальність, — це прокинутися, відкрити вуха та розплющити очі.
— Полю, ви спілкуєтеся українською мовою. А як ставитеся до того, що й досі не всі українці прихиляються до неї?
— Росія робила все для того, щоб люди тут не розмовляли своєю рідною мовою. Але тепер починають більше говорити. У мові єднається нація, це — наша справжня ідентичність, це шана предків, котрі віддавали свої життя, щоб вижив народ і країна. Ми вшановуємо їх, говорячи їхньою мовою і зберігаючи її. До того ж, українська мова — найгарніша в світі з-поміж усіх існуючих. Поряд із французькою, італійською мовами вона — на першому місці. То чому б, зрештою, не розмовляти найпрекраснішою у світі мовою?! Коли йдеться про виживання, то можна нарешті усвідомити, що треба розмовляти тільки українською. Хоче людина говорити російською — нехай говорить, але — в росії. Бо Україна — не для неї. А якщо хоче вчити рідну мову — треба підтримувати її. Я бачу зараз багато людей, що прагнуть говорити українською. І це мене дуже зігріває.
Загалом я щасливий, Бог дав мені життя, коли можу бачити, як люди серцем, душею, розумом повертаються до своєї рідної України. І про це я мріяв також.
— Багато творчих людей, і не тільки українців, узялися за зброю, пішли на війну. Як ставитеся до того?
— Міг теж бути там — я готовий. Але треба розуміти, що є ще один фронт — культурний, інформаційний, робота на якому теж дуже важлива. Пам’ятаєте, як про нас говорили: артисти — це посли миру. Ось у цьому наше завдання: своїм талантом, виступами, використовуючи всі засоби культурної дипломатії, представляти країну, доносити світові правду про війну, наближаючи нашу Перемогу. І це реально працює.
— Вам зараз пишеться, твориться?
— Обов’язково. Зараз працюю, відповідно, над проєктом із 11-ти альбомів. У кожному — 11 пісень, і кожна з них записана з одного дубля, на одному диханні. Я прагну повернути людей до емоцій. Через музику, слово, атмосферу, історію. Це мусить бути українською мовою, але також і двома інтернаціональними: англійською та французькою. Головна ідея — закохати світ в українське, донести світові красу, велич і правоту всього українського.
— Чому вирішили повернутися й до класики?
— Насправді ніколи не відвертався ані від класики, ані від року. Всі форми для мене мають свою красу, привабливість і значення. Коли ти співак, маєш показати, що насправді вмієш співати. В будь-якому стилі головне — кваліфікація, як і в будь-якій професії. І — Любов. До людей, до музики, до ідеї. Співак, власне, повинен дати мрію, викликати емоції, надихати.
— Перемога України якою вам бачиться?
— Думаю, що Україна вже перемогла. Великі перемоги можуть бути й через культуру. Українська культура і так велика, але, гадаю, й після нашої Перемоги на культурному фронті все буде Україна!
Порадницьку гостину провела Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
(Опубліковано в №50 газети “Порадниця” від 15 грудня 2022 року).
