В Україні зараз немає жодної людини, яку б не зачепила війна. Але досвід кожного з нас різниться. Природньо, що можуть виникати проблеми в спілкуванні, особливо з тими, чий досвід відрізняється від вашого, з тими, хто пережив щось, не до кінця вам зрозуміле, що лякає, про що чуєш, але не до кінця віриш у те, що такі події можливі.
Спілкування з оточуючими під час війни вимагає від нас більшої чутливості й обережності, ніж у мирний час. Особливо це актуально, коли взаємодієш із тими, хто перебував у зоні активних бойових дій (це може стосуватись як військових, так і цивільних). Варто знати деякі особливості спілкування та враховувати їх, контактуючи з ними. Адже іноді саме «дбайливе» ставлення може провокувати негативні переживання в людей, які й так пережили стресові події.
Завжди варто пам’ятати, що перед вами людина, яка має сили, ресурси, знання й уміння, що дають їй змогу виживати. Сам факт, що вона — перед вами, є свідченням того, що вона є «здатною». У більшості випадків людина може сама вирішувати життєві питання, визначати майбутній рух, ухвалювати рішення й нести за них відповідальність. Не забирайте в неї здатність бути суб’єктом власного життя.
Не робіть вибір за іншого. Якщо людина пережила насильство, ситуацію, в якій була безпорадною, то можливість обирати з альтернатив повертає відчуття контролю. Якщо вирішили щось змінювати в планах, оточенні тощо — спочатку отримайте згоду. Людина має бути активним учасником свого життя.
Поважайте кордони людини. Вона має право робити те, що вважає за потрібне, мати інші орієнтири та цінності, власне бачення ситуації. Намагання «допомогти» може сприйматись як насильство. Варто запитати, чи потрібна людині допомога, а вже потім діяти. Також не варто торкатися чужого тіла без дозволу. Якщо нам дуже хочеться обійняти — це наше бажання, й воно може не збігатися з потребою іншої людини.
Перебування в зоні бойових дій може сильно впливати на людину, змінюючи звичні нам поведінкові прояви. Не варто їх інтерпретувати самостійно — ми не можемо знати всі обставини життя іншого. Краще запитати прямо й пояснити, що саме вас турбує.
Не жалійте, а співпереживайте. Жалість позбавляє іншого суб’єктності, сили. Зазвичай дорослому ми співчуваємо, співпереживаємо. Також не варто говорити про те, що ми розуміємо емоції того, хто пережив жахливий досвід. Ми не знаємо, як це було, нас не було поруч. Але історія людини викликає в нас почуття, й ми можемо їх озвучувати.
Турбуючись про людину, непогано створити умови для переживання нею позитивних емоцій. Однак не вимагайте від іншого, щоб він відчував ту емоцію, яку ви очікуєте, був радісним і щасливим. Людина, яка пережила страшні події, має право відчувати лють, сум, горювати й усвідомлювати те, що з нею відбувається.
Не знецінюйте її емоції, порівнюючи з іншими — кожен переживає власні стани, й кожному потрібен свій час, аби пройти цей процес.
Дуже важливо вміти витримувати емоції іншого. Якщо людині, котра повернулась із зони бойових дій, необхідно висловити переживання, розповісти власну історію — добре буде надати їй таку можливість. Означення словами того, що вона пережила, сприяє загоєнню душевних ран. Однак про емоції ми можемо не лише говорити — ми можемо про них мовчати. Якщо людина замовкає, просто побудьте з нею поруч. Не обов’язково щось говорити. Це буває непросто — для цього потрібно бути емоційно стабільним, ставати опорою самому собі.
Практична психологиня, кандидатка психологічних наук Дарія ОТИЧ.
