Мене будували кілька років. Я бачив сильні руки людей, котрі викладали цеглу. Чув, як ллються сльози, коли не вистачало грошей на цемент.
Радів, коли на моїй підлозі бавились діти. Коли на кухні розливали чай. Мене дбайливо застеляли широкими килимами, щоб не замерзав. По мені бігали коти та хом’ячки. На мені боролися та грали в Діксіт. Я обожнював запах смаженої картоплі, якою пригощали гостей. Це означало, що все добре. Любив слухати брязкіт ложок і свист чайника.
Мої господарі – сім’я з 4 людей. Чоловік Сергій працював майстром на заводі, налаштовував станки для виготовлення геотекстилю. Вдома Сергій обожнював пити чай із лимоном. Уболівав за «Динамо». Мріяв про навколосвітню подорож на велосипеді.
Його дружина – Надія, працювала викладачкою зарубіжної літератури. Її улюблений твір – «Собор Паризької Богоматері». Вона носила коротку зачіску, мала чорне, як маслина, волосся. В ямки її щік міг впасти кожен, тільки б цього захотіла. Від неї пахло корицею, апельсинами та молоком. Надія обожнювала їсти яєшню та абрикосове варення. Слухала «Радіохед».
Діти – Ігор (6 років) та Лєра (11). Ігор любив збирати всі іграшки, які є вдома, та влаштовувати війну між ними… На день народження йому подарували хом’ячка. Назвав його Хомою. Той обожнював моркву, капусту, буряк та забігати у шпарину між шафою і стіною.
Лєра мала великі очі та дивовижну усмішку. Улітку лягала на теплу землю й годинами дивилась на сонце та хмари. Вона була впевнена, що хмари – то борода Бога, а сонце – Його Слово.
У моїх кімнатах кохались, сварились, сміялись і плакали. Говорили про президентів та революції. Пили «Живчик» та розсипали «Люкс» по підлозі. Прокидались у неділю зранку, сповнені надій на «Лото Забаву».
По мені стрибали, коли збірна України перемогла команду Швейцарії. Я плакав разом із господарями, коли з телевізора лунала «Плине кача». На моїх килимах розкладали аптечки, аби зібрати їх на Схід.
На моїх стінах змінювалися шпалери, додавалися дипломи. На моєму дверному пройомі лишалися мітки, нанесені олівцем: метр двадцять, метр двадцять п’ять…
Мене наповнювали спогади та історії. Вони лишалися в мені й жили, наче риба в річці. Розмножувались і клювали.
А 24 лютого я прокинувся о п’ятій ранку від гучного вибуху. Це ворожі ракети шматували небо моєї країни, наче м’ясник тушку. Я тоді чув крик, плач, відчував біль і сум. Я – просто будинок, ми – звичайна сім’я. Ракети сліпі, їм все одно, як дементорам.
Усі, окрім Сергія, поїхали до близьких у Чернівці. Сергій – у військкомат. Я чекав на них, наче пес. Бо я не звичайний будинок, я – дім.
А сьогодні мене вбили. Ворожа міна прилетіла з самого ранку прямісінько в кухню. Мої цегляні руки та ноги розлетілись по всьому подвір’ї. Запах життя змінився на запах горілого. Мене кровоточило бетоном. І тут нікуди накладати турнікер…
Живою лишилась закривавлена пам’ять. Її рани зшиваються міцними швами кулеметних черг, чергуваннями в холодні ночі, маскувальними сітками, молитвами, блокпостами, «їжаками» на трасах.
Я – будинок. Мене сьогодні вбили. Як і тисячі інших в Україні. Не забувайте про це ніколи.
Максим КРИВЦОВ.
