Наша баба Галя жила на хуторі між полем і лісом, куди ніколи ніякі автобуси не ходили. Тому вона ходила пішки «у центр, у лавку» за цукром і сіллю, а на свята ще й у церкву.
Хліб пекла сама в печі, а на припічку завжди тримала бляшанку з соняшниковим і гарбузовим насінням упереміш. Навколо її хати дружно росли вишні, яблуні, сливи й груші, а попід хатою — усі оспівані українським фольклором квіти.
У хліві жили корова і свині, у курнику — кури й інколи гуси, у будці — чорний собака Чапа, а на ганку рябий безіменний кіт, який ніколи не йшов до рук і міг би вважатися диким, якби час від часу не приносив бабі Галі на ганок впійманих польових мишей.
Баба Галя до війни встигла піти в школу, але після війни пішла одразу в колгосп, де стала зразковою ланковою, і її фотографія навіть висіла на дошці пошани у центрі села. Того самого, куди вона зі свого хутора ходила пішки. Вона всюди ходила пішки. А коли куди йшла, то залишала на столі написану напівдрукованими літерами на полях газети записку, куди пішла і коли повернеться.
Окрім записок, лишала у печі борщ і кашу, а на столі хліб. А раптом хтось прийде, а її нема вдома, то щоб не пішли від неї голодними. Баба Галя жила сама, але завжди варила їсти так, а раптом хтось прийде. І всі знали, куди вона клала ключ від дверей. І від неї ніхто й ніколи не пішов голодним.
Баба Галя жила дуже бідно. Але це не заважало їй садити квіти навколо хати й вишивати ці ж квіти на подушках і рушниках, плести із мотузок сумки, а з наших нарізаних смужками дитячих колготок ткати килимки – «доріжки».
Вона вміла робити практично все, окрім варення. Бо варення потребувало цукру, а цукор — грошей. А грошей у баби Галі ніколи не було, тому варення виходило кислим.
А коли я ще студенткою почала підробляти на радіо, баба Галя ходила по всьому хутору з приймачем і казала: «То моя внучка говорить!»
Коли ж я до неї потім приїхала, то вона тихенько тицьнула мені 10 гривень — це були неймовірні гроші — і сказала: «Ти там купуй собі поїсти хоч якусь булочку і держись там, з усіх сил держись!»
То я держусь тут, держусь і досі. Хоча тоді за ті десять гривень купила собі книжку. Але це — неважливо. Важливо інше: світ, у якому ми живемо, складається із повсякденних вчинків.
Аліна АКУЛЕНКО.
