В Україні розквіт волонтерсько діяльності, що об’єднала суспільство, припав саме на час Революції Гідності та війни на Донбасі. Не лишилися осторонь і студенти Національного медуніверситету ім. О.О. Богомольця. Надзвичайно зворушлива історія волонтерської діяльності у випускниці нашого університету Тетяни КОЗИР.
Її життя змінилося 1 липня 2014 року, коли прийшла волонтером у Київський військовий шпиталь. Про те, що потрібна допомога пораненим, прочитала в Фейсбуці. У перший місяць війни до шпиталю надходило дуже багато поранених – могло бути до 25 чоловік. Через брак людей волонтери виконували багато функцій: зустрічали постраждалих, забезпечували речами першої необхідності. Більшість бійців не мали навіть нормальної одежі. Їх мили, годували, приносили ліки, спілкувалися, зв’язувалися з родичами. Були випадки, коли батькам повідомляли про загибель сина, а виявлялося, що той на лікуванні.
Кожного дня Тетяна приходила до шпиталю о 8-й ранку, обходила відділення, з’ясовувала, що потрібно. Список міг починатися з продуктів, постільної білизни, ліків, а закінчуватися проханнями знайти бійця в іншому шпиталі. У ньому також відмічалося, в яких відділеннях працюють інші дівчата-волонтерки. Упродовж дня вони виконували прохання як бійців, так і лікарів. Зі шпиталю виходили зазвичай пізно ввечері.
У пам’яті – 11 липня 2014 року, коли вперше було використано «Гради» на фронті. До Київського шпиталю привезли понад 50 поранених. Бійці мали складні поранення, але страшнішим був їх емоційний стан. Майже не спали, лякалися будь-якого різкого звуку й падали на землю. Щодня вислуховувала різні історії, від яких стигла кров, і в свідомості не вкладалося, що таке можливо в наш час.
Через кілька днів по тому посеред ночі зателефонував Тетяні товариш, який був на фронті, й попросив нагадати йому молитву «Отче наш», бо завтра їх знову обстрілюватимуть «Градами», на душі тривожно. Ні наступного дня, ні надалі на дзвінки він не відповідав. Той нічний був останнім….
29 серпня почали надходити поранені, котрі вижили в Іловайському котлі, щодня – по 30–40 бійців. Не вистачало місць у палатах. Волонтери розшукували й приносили додаткові ліжка. У шпиталь ішло дуже багато людей, які хотіли допомогти, й треба було їх зорганізувати. Складалися списки, хто коли приходить і в якому відділенні допомагає хворим. Через місяць волонтерів стало вдвічі менше, не для всіх ця робота була під силу.
Із середини вересня і до грудня 2014 року дівчина працювала в оториноларингологічному відділенні. В її обов’язки входило вирішення питань оплати дорогих ліків, замовлення слухових апаратів, спілкування з іноземними клініками задля подальшої реабілітації бійців (як із контузіями, втратою слуху, так і онкохворих). Долучалася й до організації психологічної допомоги пораненим та їх родинам.
Найважчими для волонтерів шпиталю видалися січневі дні 2015 року, коли привозили захисників Донецького аеропорту, в котрих розвився посттравматичний синдром. Вони бачили, як мужні воїни, Кіборги, плакали від того, скільки побратимів загинуло і скільки ще живих лишилося під завалами терміналу. Ті хлопці писали їм повідомлення або телефонували, прощалися з ними. Усі знали, що допомоги нізвідки чекати, й пережити це було неможливо.
А тут – бої за Дебальцеве. Та на цей раз у шпиталь привозили не тільки поранених бійців, але й волонтерів, які були на фронті. Багато хто з них, маючи джипи чи буси, їздили в Дебальцеве, щоб привезти все необхідне для бійців. І коли там почалися запеклі бої, машини потрапили під обстріл.
Як і після Іловайська, в ті дні було дуже багато роботи. Кожного дня борти, крики, сльози, невтішні новини. Навіть зараз, коли відтоді минуло багато часу, дівчина не може зрозуміти, як із цим могли впоратися, адже встигали зробити стільки справ за один день.
За роки свого волонтерства різні запитання доводилося чути, на кшталт: «А скільки заробляєте на волонтерстві, що вам платять?» Відповідала: «Ми робимо це від щирого серця, нас обурює, що чужа держава напала на Україну, що гинуть наші хлопці». У відповідь чула, що їй нема чим більше займатися… Спочатку це обурювало та злило, але з часом перестала звертати увагу…
Сьогодні, маючи шестирічний досвід волонтерської діяльності, Тетяна Козир вважає, що саме це допомогло їй навчитися терпінню у найскладніших ситуаціях. Знайомство, спілкування з різними людьми – військовими, лікарями, бізнесменами, впливовими діячами – було дуже важливим для майбутнього лікаря, визначило її фах судинного хірурга.
Важко згадувати про той період, але пам’ять на полицю не сховаєш… І День волонтера – це і її день.
Валентина МОЙСЕЄНКО, Інна ШОСТКА, Наталя ТАРЧЕНКО.
