Улюбленець мільйонів теле- та кіноглядачів, а до того ще й театралів, українськи й актор, режисер і сценарист, який у всіх своїх іпостасях творив яскраві, неповторні, змістовні образи, лауреат Шевченківської премії (1977) і низки інших відзнак – усе це видимий, публічний бік життя Леоніда Бикова. На іншому, не всіма побаченому й поміченому, але від того не менш цінному – сплачена ним висока ціна за своє кіножиття і, як наслідок, – вірна любов глядачів. Вона, ця любов, не минає і зараз, через понад чотири десятиліття від того сумного весняного дня 11 квітня 1979 р., коли Леонід Федорович раптово пішов від нас, хоч міг би ще жити і жити… Та в пам’яті багатьох людей він залишився найкращими кіноролями, найзнаковішими фільмами, неповторною усмішкою і крилатими фразами його кіногероя Титаренка з позивним Маестро, який так пасував і самому актору.
СЛОБОЖАНСЬКІ ВИТОКИ
Коріння його родинного дерева міцно трималося слобожанської землі. Батьки, Зінаїда і Федір, були родом із села Знам’янського (тепер Черкаське), тоді Ізюмського повіту Харківської губернії. А ще відомо про них: були українцями, мали 9 років різниці у віці й до шлюбу – однакові прізвища (у селах таке – не дивовижа).
Шлюб Федір і юна Зіна взяли 31 жовтня 1925 р. у РАЦС при Знам’янській сільраді. На той час чоловік був робітником на Краматорському металургійному заводі. Принаймні ще кілька років тому в с. Черкаському по вул. Свободи, 6 можна було побачити будинок, у якому 12 грудня 1928 р. прийшов на світ Леонід. Тамтешнім краєзнавцям пощастило знайти свідоцтво про народження, де українською мовою його прізвище було записано як «Биків».
За кілька років подружжя з двома малюками, Леонідом і старшою на рік Луїзою, перебралося до Краматорська – селища міського типу, яке за кілька років стало містом. Ті, хто спілкувався з Биковими, пригадували доброту й щиросердя його матері та привітність, гостинність і щедрість батька. Селище Прокатників, де вони мешкали у Краматорську по нинішній вул. Спортивній, 12, кв. 8, було одним із найбільш квітучих куточків містечка. Якось Федір Іванович пожартував у дворі: «У цьому домі самі бики та бугаї живуть», маючи на увазі прізвища – своє та іншого мешканця, добродія Бугайова. Тож Леоніду було від кого успадкувати почуття гумору. І не лише за батьківською лінією: щедро наділеною ним була й тітка по матері, Марія, або «тьотя Мері», як звали її діти.
МІЖ НЕБОМ І СЦЕНОЮ
Навчатися Леонід пішов до Краматорської школи №6. Вочевидь, у роки війни найбільшою мрією хлопчини після побачених фільмів про льотчиків було небо, тож уперше Леонід попросився на фронт іще 15-річним, коли разом із рідними був у Барнаулі в евакуації. Сказав, що має вже 18 років, та йому не повірили: зовсім дитина, ще й невисокий. Та це не поставило крапку на його мрії про небо. 1945 р. Леонід вступив до 2-ї спецшколи для льотчиків у Ленінграді, але… провчився зовсім трохи. За одною версією його відрахували, визнавши надто низеньким, за іншою – льотну школу закрили. Саме тоді вирішив спробувати себе на сцені, але вступити 1946-го до Київської школи кіноактора при кіностудії не вдалося. Та за рік Леонід став-таки студентом Харківського театрального інституту!
ДОМАШНІЙ ТИЛ
Харків подарував йому й зустріч із абітурієнткою Тамарою, яка теж стала студенткою. Їхнє
кохання увінчалося шлюбом, у якому народилося двоє дітей: син Олесь і молодша донька Мар’яна. Попри власні таланти, Тамара невдовзі обрала роль хранительки домашнього вогнища. За спогадами друзів, вона була натхненницею «биковських чаювань» і «млинцевих вечорів», на яких гості, ласуючи її смачними млинцями, обговорювали нові сценарії й кіноролі.
ВИБІР НА КОРИСТЬ КІНО
Іще студентом Леоніда запросили до театру. Актори швидко визнали своїм привітного, наділеного почуттям гумору юнака, який не боявся сценічної роботи, співав і танцював. До того ж був цікавим глядачам, спонукав публіку до щирих роздумів. Таким лишався і на знімальному майданчику. Загалом збірний образ його кіногероя – веселого, з відкритою душею, у чомусь наївного, доволі м’якого зовні – вирізнявся властивими самому Леоніду Бикову рисами: внутрішньою силою, мужністю, любов’ю до людей.
Уже на перших зйомках у картині Фрідріха Ермлера «Переможці» режисер сказав Леоніду: він приречений стати артистом кіно. І пояснив: є люди, які приходять у кіно і йдуть із нього, але він нікуди не піде. Перші дві ролі юнака не привернули увагу широкого загалу, зате наступні – Петі Мокіна в «Приборкувачці тигрів» та Максима Перепелиці в однойменній стрічці – стали успішними: глядач визнав і щиро полюбив молодого актора. Із Перепелицею його інколи так ототожнювали, що навіть зверталися, як до Максима!
На той час, закінчивши виш, Биков працював у Харківському драматичному театрі ім. Т.Г.Шевченка. Там і знайшла Леоніда пропозиція Олексія Баталова знятися в його екранізації гоголівської «Шинелі». Але… в театрі відмовилися відпустити на зйомки. Невдовзі запропонували головну роль у стрічці «Альошкіна любов». Щоправда, тамтешній герой був на третину життя молодший від 30-річного Бикова, тож актор сумнівався, чи погоджуватися? Але творці фільму переконали Бикова – і роль Альошки стала однією з найкращих зіграних ним. Ось тільки поєднувати театр і кіно ставало дедалі складніше. Тож зігравши з 20 ролей на харківській сцені, він кинув усе, коли «Ленфільм» запропонував спробувати себе в режисурі.
Спільно з Гербертом Раппопортом Биков знімає короткометражку «Як мотузочок не в’ється» (1961), а за нею, вже одноосібно, – кінокомедію «Зайчик», у якій іще й зіграв головну роль. Та після того тривалий час міг реалізувати себе винятково як актор, і то зрідка. Тож попри звання заслуженого артиста РРФСР (1965 р.), на запрошення тодішнього міністра культури Святослава Іванова вирішує повернутися в Україну. У Києві його радо зустрічають, але… вповні реалізувати свої таланти Бикову, на жаль, так і не вдасться.
НЕЗДІЙСНЕНЕ
Займатися омріяним йому щастило не завжди. Одні вважають, що причиною тому – зависока планка актора щодо пропонованих ролей, інші – його небажання повторюватися в сценічних образах, а ще – завершення часів хрущовської «відлиги» у мистецтві, що відбилося й на сценаріях того часу; відтепер «у фаворі» – герої іншого штибу. Попри те що талант і професіоналізм Бикова доволі високо оцінюють під час зйомок, право на кожну картину йому, як і більшості режисерів, треба було тоді «виривати» і «пробивати». А ще були випадки, коли зіграти у фільмі не склалося, наче за іронією долі. Ось тільки «іронізувала» вона над Леонідом Федоровичем до болю в серці, що лишав по собі невидимі до часу рубці.
Йому справді боліло все незігране й незняте. Роль Дєточкіна в фільмі Ельдара Рязанова «Бережись автомобіля», від якої після кінопроб сам відмовився. В омріяній «Загубленій грамоті», де мав грати разом із Іваном Миколайчуком, але впав з коня, дуже пошкодивши ногу. Василь Шукшин хотів віддати Бикову сценарій за своєю повістю «До третіх півнів» – не вийшло. Не було схвалено і заявку Бикова на екранізацію «Василя Тьоркіна». А як мріяв зняти «Не стріляйте в білих лебедів» за повістю Бориса Васильєва! Та в Держкіно категорично відмовили. Не зіграв ролі й у фільмі Сер- гія Бондарчука «Вони билися за Батьківщину», але цього разу причина була творчою: Бикову саме дозволили розпочати зйомки власної кінострічки «Ати-бати, йшли солдати…» Та нездійснене залишило по собі ще один слід…
КУЛЬМІНАЦІЯ ТАЛАНТУ
Вершиною режисерського та й загалом творчого шляху Леоніда Бикова стали зняті ним фільми «У бій ідуть лише «старики», в якому зіграв командира ескадрильї Титаренка, й «Ати-бати, йшли солдати…», де мав роль Віктора Святкіна. Стрічка про військових льотчиків була давньою мрією Бикова, даниною нездійсненій мрії про небо. Незабутній, яскравий образ Маестро став таким і завдяки неповторній мові кіногероя (втім, як і решти персонажів стрічки), яку глядачі миттєво розібрали на цитати. «Арфы нет, возьмите бубен», «Махнул не глядя!», «Пилотом можешь ты не быть, летать научим все равно, но музыкантом быть обязан», «Летать не умеют. Стрелять тоже… пока не умеют… Но, орлы!», «Нет, это ты хорошо придумал… Самое главное – вовремя…» – чи не найвідоміші цитати з живої мови Титаренка. А в лейтенанта Щедронова з позивним Смуглянка з фільму був реальний прототип – друг юності Леоніда із саме таким прізвищем і білозубою усмішкою, який загинув 1945 року. Фільм вийшов на екрани 1974-го й отримав почесний приз на Всесоюзному фестивалі в Баку, а сам Биков того ж року став народним артистом України.
По завершенні зйомок «Ати-бати…» стався інфаркт, тож хворому режисеру просто вдома вручили Державну премію УРСР ім. Т.Г.Шевченка.
НАВІКИ 50-РІЧНИЙ
Свої півстоліття Биков зустрів із трьома інфарктами за плечима, які наче ілюстрували ним же сказане: «Працювати в мистецтві означає працювати серцем». Від святкування в Союзі кінематографістів і на кіностудії ім. О.Довженка відмовився: мовляв, не потребує генеральної репетиції свого похорону. І зустрів ювілей у колі найближчих людей. Ті, хто добре знав Бикова, твердять: у ті роки він багато пережив через сина, запротореного до лікарні з діагнозом «шизофренія». Важко уявити, як сильно це вплинуло на режисера.
Повертаючись власною машиною з дачі 11.04.1979 р., Леонід Биков пішов на обгін трактора з культиватором. На зустрічній смузі наближалася вантажівка… Попри гальмівний шлях завдовжки 22 м, Леонід Биков загинув на місці. Цілим залишилося тільки серце, яке вміло любити… Тоді й згадали, що саме 11 квітня, але 1945 р., на 47-му км іншого шосе загинув його друг Віктор Щедронов. Прощалися з Леонідом Биковим так, як він і заповів: без довгих промов і з піснею «Смуглянка».
ЧЕРЕЗ РОКИ
Десь високо в небі над нами – астероїд 4682 Биков, названий іменем актора. У день його пам’яті на могилі (ділянка №33 Байкового цвинтаря), – завжди квіти. А на Дніпровському узвозі, що збігає від площі Слави до Аскольдової могили, квіти несуть до пам’ятника загиблим військовим льотчикам (скульптор Володимир Щур), фігура якого списана з Леоніда Бикова в образі Титаренка – Маестро. Тож нерідко люди вважають, що це пам’ятник самому Бикову.
Дружина Тамара пережила Леоніда Федоровича на 30 років. Син із родиною – давно в Канаді, де свого часу отримав політичний притулок; тамтешні медики спростували його давній не обгрунтований медичний діагноз. Донька після багатьох перипетій тривалий час працювала на кіностудії ім. О.Довженка, уникаючи публічності.
«Що далі від тих днів, то сильніше відчуття, як потрібен був би зараз Льоня й подібні до нього. Від нього ніхто не чув не те що лайливого, а навіть голосного сердитого слова… Це була людина чистої совісті», – написав у своїх спогадах про друга так само незабутній Кость Степанков.
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
