«Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом» – кілька тисячоліть тому звернув увагу мудрий цар Соломон. Прислів’ям став його вислів на ту саму тему: «Час розкидати каміння і час каміння збирати». Не всім зрозумілий характер цієї праці – розкидати каміння. Навіщо це робити? Щоб потім збирати? Зрештою, не це важливо, а те, що настає певний час для специфічної діяльності. Причому слушний час. Тож усе слід робити вчасно і саме в призначений для цього період життя.
Більше того, біблійний мудрець конкретизував характер подій і дій, як-от: «Час народжуватись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час убивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати й час сміятись, час ридати і час танцювати, час розкидати каміння і час каміння нагромаджувати, час обнімати і час ухилятися від обіймів, час шукати і час губити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру!» (Книга Еклезіаста, або Проповідника, 3: 1-8).
Стосовно періодів життя людини – вони також мають цілком певну мету й призначення. Тому в роки дитинства, юності, зрілості, старості найкраще виконуємо певні види діяльності, якщо вони відповідають онтогенезу (від грец. «буття» та «походження»), тобто періодам індивідуального розвитку організму – з моменту зачаття до природної смерті.
І для старості є свої функції й заняття. Не лише онуків няньчити і вікові хвороби лікувати. Прикладів творчого, активного довголіття безліч! Згадаймо останні роки життя Ісаака Ньютона, Віктора Гюго, Йоганна Гете, Бернарда Шоу, Івана Козловського. Не забуваймо включити в перелік і представників української цивілізації – геніальну поетесу Ліну Костенко, настоятеля УПЦ, святішого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, композитора Мирослава Скорика, народних артисток України піаністок Раду Лисенко, Людмилу Марцевич, співачку Любов Малицьку, художника Івана Марчука, а також світлої пам’яті торакальних хірургів Миколу Амосова, Ольгу Авілову, філософа Мирослава Поповича, композитора Станіслава Людкевича та багатьох інших, чия діяльність до поважного віку, в кожного у своїй галузі, позначена значними успіхами й широким визнанням у суспільстві.
Ці приклади, втім, не дають надії, що під старість можуть відкритися якісь особливі таланти. Адже у згаданих персон вони вже були або є, як і досвід, і професіоналізм. І вони не починали в літньому віці професійну діяльність у нових для себе галузях науки, мистецтва, літератури тощо. Їм просто пощастило, що на схилі років не стали жертвами вікових інтелектуальних порушень, які б припинили творче довголіття. Тож надії, що під старість хтось стає генієм, обмаль, адже обдаровані люди вже належали до когорти видатних і дожили в такому статусі до літнього віку. Винятків, на жаль, немає.
Це, звісно, не означає, що вийшовши на «заслужений відпочинок», тобто полишивши місце основної роботи, людина не може захопитися якимсь новим для неї видом діяльності – вирощувати квіти, писати вірші й прозу, навчатися танцям, опановувати комп’ютер, іноземну мову, рукоділля тощо. Головне, аби нове заняття подобалося, сповнювало життя сенсом. Однак, попри будь-які успіхи, в процесі нової діяльності щодо її результатів не слід втрачати об’єктивності й не впадати в самозакоханість, перебільшувати свої таланти і досягнення, аби згодом не зазнати розчарування, а то й краху.
Скільки редакцій ЗМІ й видавництв потерпають від зливи листів із віршами і навіть романами, надісланими авторами-початківцями похилого віку! І як вони ображаються на відмову публікації зразків їхньої, ніде правди діти, графоманської діяльності! Бо не кожен римований текст – поезія, і не будь-яка проза – белетристика. Адже у справжньої художньої літератури свої жанрові закони, засоби художньої виразності, естетичні засади. Часто оцінити свій твір автор об’єктивно не може. Для цього й існують фахівці-літературознавці, редактори-філологи.
Так само дуже мало шансів стати професіональним танцівником або балериною у тих, хто змалечку не навчався хореографії. Як і видатним співаком не стане той, хто почав співати у віці за 50-60 років. Художники, які творили шедеври, також не були початківцями на схилі літ.
Захоплення людей похилого віку, якого раніше в них не було, здебільшого має характер аматорства. Це радше спосіб продуктивного і цікавого для них дозвілля. У нашій країні є спроби заохочення літніх людей до такої діяльності за допомогою системи заходів у так званих університетах третього віку, Київському міському палаці ветеранів (єдиному на всю Україну спеціалізованому культурно-освітньому закладі). Час від часу виникають об’єднання, гурти, клуби за інтересами для літніх людей, де створюють можливості для розкриття їх здібностей. Можна присвячувати час новому захопленню і в індивідуальному порядку. Головне – заради власного задоволення і, як мовиться, без надмірного фанатизму, що шкодить здоров’ю.
Юрій ШЛЯЄВ, публіцист.
