Мама співала колискову. При велелюдді. У гарнізонному храмі Святих апостолів Петра й Павла у Львові. Для свого дорослого сина. Котрий поліг за Україну. 18 червня, в боях поблизу Донецька. Рветься серце, кричить душа – гинуть найкращі, гине цвіт нації. І то не порожні слова. «Спи без тривог, Синочку. Ти все зробив добре»…
Артемій Димид – відомий активіст, пластун, учасник Революції Гідності, герой АТО. Син першого ректора Українського католицького університету Михайла Димида та художниці-іконописиці Іванки Димид, онук шахтаря Дмитра й Розалії Димидів та провідних представників галицької інтелігенції Романа й Лесі Крип’якевичів, правнук українського історика Івана Крип’якевича та депортованого до Сибіру священника Артемія Цегельського.
Він намагався бути всюди та з усіма, згадують друзі. Завжди активний, в усьому – безстрашний. Ставши до лав «Пласту» у 7 років, багато займався спортом, і не було такого виду, в якому б себе не спробував. Мріяв про небо. Мав безліч стрибків із парашутом. А ще хлопець, котрий, як і його предки, став істориком, дуже багато подорожував. За свої без кількох днів 27 років життя проїхав 50 країн. Зокрема, й на велосипеді, а на мотоциклі дістався аж до Ірану.
«Попри панковість і пожиттєве хуліганство – завжди був із книгою, часом із саксофоном. Про таких кажуть – був вродженим інтелігентом. «Курка» (його позивний) був унікалом. Про таких ходять легенди, та більшість із них – справжні», – розповідає про свого друга Ромко Колобок.
Як і справжні спогади про його активну участь у Революції Гідності, де, зокрема, став і очевидцем подій 20 лютого на Інститутській. На початку окупації Криму, буцімто аби купити мотоцикл, поїхав на півострів, аби підтримати проукраїнські сили.
Добровольцем на фронт у 2014 році Артемій пішов ще студентом. У складі «Азову» брав участь у боях в районі Широкиного. Пізніше перевівся в спеціальний підрозділ «Гарпун».
Щойно дізнавшись про повномасштабне вторгнення росії в Україну, будучи на той час у США, відразу ж повернувся додому. У літаку з’явився в придбаних перед вильотом касці та бронежилеті, які вирішив одягнути, щоб не платити за перевезення. Здивованій стюардесі пояснив, що він з України й так йому безпечніше. Зібравши все збережене з часів АТО спорядження, склав присягу й одразу поїхав на фронт, згадують друзі.
Мама Артемія звернулася до них із проханням знайти всі можливі фотографії сина – з «Пласту», навчання в «Джерельці», з фізмату ліцею та УКУ, з авіації «Галичини», частиною команди якої був, та подорожей світом: «Це для мене безцінне. Я хочу з усіма вами зустрітися і почути ваші історії».
А ще рідні попросили всіх, хто прийшов попрощатися з їх сином, не купувати квіти, вінки, а зробити пожертву, гроші з якої спрямують на створення за їх ініціативи стипендіального фонду УКУ імені Артемія.
Герої не вмирають!
