Тарас МАТВІЇВ. Він світився ще тою юною щирою безпосередністю, але його думки були по-дорослому глибокі й відверті. На відміну від багатьох із нас, був справжнім. Загострене почуття справедливості. Це про нього. А ще – самостійність у прийнятті рішень, і якщо вже йти – то йти до кінця…
«МАЮ ОБОВ’ЯЗОК…»
Його відмовляли у непростому буремному листопаді 2013-го, коли «жив» на Майдані, його переконували, що армія і військо йому, дипломованому перспективному журналісту, який зможе будь-де зробити кар’єру, – теж без потреби. Журналісти захищають Україну, як уміють і як нас вчили: пером, мікрофоном, телекамерою. А Тарас, випускник факультету журналістики, обрав для себе інший шлях: фронт і передову.
Тоді багато хто запитував: «Тарасе, для чого тобі це?» А він говорив відверто й просто: «…Маю обов’язок. Перед совістю і людьми, яких поважаю. Я свідомо обрав шлях постійних потрясінь і викликів, відкинувши попередній спосіб життя, медійну кар’єру і навіть давні мрії. Бо не можу по-іншому… Ми покірно прийняли виклики часу і вийшли далеко за межі «зони комфорту». Ми стали нагадувати кочівників, що рвонули з осілих місць у безкраї степи, не маючи уявлення, що чекає за горизонтом. Такий стиль життя підходить далеко не для всіх.
Пісок у «берцах» і на губах, перша сивина на скронях і вічні синці від недосипу – це все не мало значення. Навіть коли наші ряди рідшали, бо когось забирала куля, а іншого еміграція чи емоційне вигорання, ми продовжували йти. Аж донині. Як на мене, у час великих змін злочинно стояти осторонь. Тому робив, що міг, хоч не завжди успішно чи завершено. Впевненість у кінцевій меті давала снагу продовжувати рух до цілі… До останнього сподіваюсь, що українці не розміняють свободу на срібняки і не побояться відповідальності за свої вчинки. Dum spiro spero, товариство!..»
ЙОГО НЕ МОЖНА НЕ ЗНАТИ
Не можна не знати Тараса: він всюди був в авангарді, в перших рядах і окопах. Народився 18 лютого 1989 року на Волині в Любешівському районі. Згодом сім’я переїжджає до Жидачева на батьківщину Матвіїва-старшого. Батько, Тарас Григорович, працює у райвідділі міліції, мама – вчителькою у школі.
Тарас, син та внук педагогів (бабуся теж вчителювала), приречений був стати відмінником. Але для нього цього було замало: він був лідером… У всьому і завжди.
– Це не пафосні слова, – каже директор Жидачівського НВК Леся ЦАН, – так було насправді: високий, красивий, з «підвішеним язиком», той, хто за словом не лізе до кишені, начитаний та сучасний. Від нього були в захваті всі: і вчителі, і учні…
Після закінчення середньої школи у 2006 році Тарас вступив на навчання до Львівського національного університету імені Івана Франка, здобувши в 2011 році фах журналіста. Пригадую, як прийшов на практику в наш часопис: енергійний, з новими ідеями і темами. Та районний простір був «завузький» для молодого журналіста. Він прагнув займатися розслідуваннями, кримінальною тематикою, корупційними скандалами. Значно ближчим стало йому Жидачівське місцеве радіомовлення, де неодноразово давав інтерв’ю, приводив цікавих людей, розповідав про діяльність місцевих волонтерів і добровольців. Крім того, працював на телеканалах Інтер, ТВІ, Перший Національний та в різних мас-медіа Львівщини, готуючи зокрема резонансні сюжети.
МАЙДАН
Революція Гідності фактично стала переломним етапом у житті Тараса. Він з перших днів на Майдані. Ті, хто був у 3-й сотні Самооборони, добре пам’ятають цього хлопця. І там не «загубився», разом із однодумцями займається пошуком безвісти зниклих майданівців, ставши організатором і співкоординатором «Пошукової ініціативи Майдану». Хто пригадує ті часи, пам’ятає, скількох не могли знайти після атак «беркутят-тітушок».
Але Майдан завершився, і Тарас знаходить себе, допомагаючи хлопцям, котрі воюють. Якось навіть язик не повертається назвати його просто волонтером. Те, що робили хлопці й дівчата з «Народного легіону», та самопожертва, з якою допомагали фронту і бійцям, вартує дуже багато. Можна сказати, на Жидачівщині зародився потужний рух допомоги добровольцям. Разом із побратимами по духу вони днями й ночами працювали, щоб знайти ресурси, кошти, обладунок, навіть авто для добровольців. Не один солдат дякував цим молодим людям за каску, бронік, навіть просту військову форму…
БОРОТИСЯ ТРЕБА ЗІ ЗБРОЄЮ В РУКАХ
Тарас не зі слів знав, що таке військо і служба. Багато з того, що побачив, коли добровольцем потрапив навесні 2015 року до лав окремої добровольчої частини «Карпатська Січ» й обороняв наші позиції у Пісках, Водяному, Опитному та Первомайському, йому було не до вподоби: починаючи від матеріального забезпечення воїнів, якого тоді в принципі не було, і фактично все трималося на «волонтерах», аж до стосунків між військовослужбовцями, які були пережитками радянської ще армії.
Тарас хотів змін і був переконаний, що хто, як не він, безпосередньо ці зміни має робити. На його переконання, до війська мають приходити найкращі: розумні, лідери. Тільки тоді може виховатися нова українська військова еліта.
Товариш і побратим Орест Гаврильчук розповів:
– Тарас не сприймав байдужості та несправедливості. Був прямим і різким у висловлюваннях. Жертовний, сильний духом. Cправжній патріот України, не боявся погроз, хоч отримував їх багато через свою громадянську позицію.
Попри бурхливу громадську, політичну, волонтерську діяльність, не змігши пробачити ворогу втрату товаришів Мирослава Мисла та Даниїла Касьяненка, які загинули в 2015 році, Тарас у вересні 2018 вступає до Академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного. Після її закінчення у 2019 році направлений для подальшого проходження військової служби до 24 ОМБр імені короля Данила.
Про свій військовий вибір говорив: «У мене не стоїть ціль дорости до генерала. В мене ціль на своєму рівні, як командира взводу, просто працювати якісно, робити максимально все залежне від мене, виконати свій обов’язок до останку і «віддячити» противнику за всіх товаришів, яких я втратив».
РЯТУЮЧИ ПОБРАТИМІВ
10 липня 2020 року близько 20 години позицію, якою командував молодший лейтенант Тарас Матвіїв, у районі села Троїцьке Попаснянського району атакували окупанти. Били зі 120-мм мінометів. Одна з мін потрапила в бліндаж, де було двоє бійців. Бліндаж загорівся і частково обвалився.
Тарас першим кинувся на допомогу побратимам. Витягнув їх обох назовні й відніс у безпечне місце. У цей час ще одна міна впала на позицію й осколками смертельно поранила Тараса. Не приходячи до тями, він помер на руках побратимів…
ЗАМІСТЬ ЗАПОВІТУ
У квітні цього року, немов заповіт на своїй сторінці у Фейсбуці Тарас написав: «Прошу. Не віддавайте свої свободу і права через паніку та страх. Потім їх доведеться повертати кров’ю».
Ще у 2014-му Тарас у своєму електронному щоденнику зробив запис, який уже після загибелі сина показала нам пані Валентина:
«Як будете ховати»
Це не заповіт.
Прохання:
Будьте гідними ранкового сонця!
Як сказати, щоб Вас пройняв мій біль?
Біль чорної матері, біль землі потривоженої?
Коли почуєте стогін вітрів Сходу?
Не виправдовуйте свою черствість буднями. Не виправдовуйте – при-
стосуванством нервової системи.
Які то будуть жнива цього літа рясні
і маки в житі!..
Щоб мене зрозуміти – прочитайте
те, що я не написав.
Читайте, що не написано, а зроблено…»
Свічка життя Тарасового згасла. Але ті свічки, які він запалив у серцях усіх, хто його знав, ще довго горітимуть. Командування частини та його побратими ініціювали процедуру подання молодшого лейтенанта на звання Героя України, яке він заслужив по праву. Указом Президента від 13 липня Тарасу Тарасовичу Матвіїву присвоєно звання Героя України.
Загибель Тараса – це ще одне нагадування, що ми не маємо права забути, що в нас триває війна. І життя наших захисників покладені на її вівтар недарма. Герої не вмирають!
…Колись поет Степан Галябарда присвятив Назарію Яремчуку слова:
«Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну, певно в цьому і є та найбільша провина моя…»
Це й про нього. Про нашого Тараса…
Вічна пам’ять Герою України…
Андрій ДАНИЛЕЦЬ, головний редактор часопису «Новий час».
м. Жидачів Львівської обл.
