Вечірню тишу прорізав різкий телефонний дзвінок. На стаціонарний телефон нам уже давно ніхто не телефонував: його витіснив мобільний. Ще більше я здивувалась, коли зрозуміла: дзвінок міжміський. А коли почула в слухавці незнайомий голос, далеко не одразу второпала, хто це. Навіть не поцікавившись, як наші справи, голос категоричним тоном почав пояснювати, що моїй доньці слід відвідати нотаріуса і відмовитись від своєї частини спадку. Який нотаріус, який спадок? Немає у нас нічого, крім цієї тісної квартирки, в якій живемо. Лише згодом зрозуміла, в чому річ.
Мій чоловік багато років тому загинув у дорожньо-транспортній пригоді, коли я була вагітною. Тоді були важкі дев’яності, й одразу ж після похорон ми з мамою замислились, а як жити далі? Єдиною годувальницею стала мама, але на її утриманні була ще моя менша сестра-школярка. Я до декрету заробляла більше за маму, тому було вирішено, що одразу після пологів вийду на роботу, а мама сидітиме з дитиною. Окрім мене самої, годувати треба було маму, сестру та, звісно ж, новонароджену донечку. Моя сестра й досі згадує, як ми купували раз на кілька тижнів палку ковбаси і нарізали її такими тоненькими шматочками, що крізь них, здавалось, зірки на небі можна було побачити. Так і жили: важко, але дружно. За цей час родина чоловіка (його мати та дві сестри) жодного разу не поцікавились, як нам ведеться. Я намагалася виправдовувати свекруху, мовляв, не може отямитися від горя, не до нас їй. Та й думати особливо часу не було: тут аби вижити.
Й ось мені зателефонувала одна із сестер покійного чоловіка й повідомила, що свекруха померла, однак заповіт не склала. Сестри почали ділити хату і, як мені згодом стало відомо від людей, встигли пересваритись між собою, бо ні хата, ні ділянка не ділились точно навпіл. Яким же було їхнє розчарування, коли юристи повідомили, що є ще один спадкоємець: дитина їх покійного брата, тобто моя донька. Тоді вони й почали нам телефонувати, вимагаючи, щоб дівчина відмовилась від своєї частини спадку. Я не тиснула на доньку, але в глибині душі вважала, що вона має право на батькову частку. Адже вона й без того була багато чого позбавлена. Донька сходила до нотаріуса, він їй також порадив не відмовлятись від своєї частки, і ми підписали всі необхідні документи. Сестри чоловіка ніби оскаженіли. Почали постійно телефонувати нам із погрозами, дорікати, що ми в тому домі нічого не зробили, що хвору свекруху не доглядали (як розказали потім люди, вони теж) і так далі.
Але ми з донькою розсудили так: якби свекруха хотіла, вона б склала заповіт на користь доньок. Але ж вона цього не зробила. Може, й справді хотіла, аби щось дісталось онучці, якою всі ці роки не цікавилась. Поховали її, до речі, поряд із сином – моїм чоловіком. Що вона йому там розкаже? Не знаю, і не мені когось судити. Що будемо робити зі спадком, ще не вирішили, доньці лише 16 років. З такими родичами, звісно, в одній хаті жити не будемо. Вікторія КИЇВСЬКА.
