Люди, котрі прожили на сцені не одне життя своїх героїв, мають право стверджувати, що артистом треба народитися, аби досягти чогось значимого у своїй професії. Має на те право і той, котрому, можна сказати, поталанило двічі: народитися артистом і народитися в родині талановитих артистів. Тепер він продовжує писати її творчу біографію, як і його знаменитий батько, граючи на театральній сцені, знімаючись в кіно, заявивши про себе як про самодостатню творчу особистість, котра прагне щонайширшої творчої реалізації.
З провідним актором Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, народним артистом України Остапом Ступкою на порадницькій гостині говорили зокрема
ПРО ЛЮДЕЙ
Мене цікавить найперше, як люди жили за тих чи інших часів: що робили, як поводилися, спілкувалися, цікавлять їхні думки, погляди вподобання. Я починаю порівнювати: а що ми робимо (не тільки я) у наш час, які ми? Бо минають десятиліття, століття, а вічні цінності людського буття лишаються незмінними. Змінюються якісь зовнішні обставини, а людина лишається такою самою. І ті, хто жив задовго до нас, напевне, менш за все думали про те, чи пам’ятатимуть їх нащадки, чи залишаться в історії мистецтва, політики, чи писатимуть про них згодом книжки. Просто люди поводилися так, як їм підказували серце, розум, совість.
ПРО ПРОФЕСІЮ
Кожного разу, виходячи на сцену, я щось доводжу. Вважаю, що так і в кожного актора, бо нова роль — то початок із нуля. Можливо, у мене відповідальності більше, адже народився з відомим прізвищем, і маю працювати втричі, вдесятеро краще, ніж інші. Хоча ніколи на тому не зациклювався. Акторська професія — професія підсвідомості і так чи інакше є відчуття відповідальності, що маєш зробити свою роботу якнайкраще.
Себе вважаю театральним актором. Знаєте, як мій батько відповідав на запитання, що йому ближче — кіно чи театр? Словами класика Івана Карпенка-Карого, вкладеними у вуста одного з героїв «Безталанної»: «У мене тепер дві душі, й обидві болять…» Цей вислів класичний, я нічого нового не вигадуватиму. Театр — дуже серйозна річ, це твій дім, твій дах над головою. Але й кіно не можна відкидати, а телебачення… з ним не можна не рахуватися. Бо коли твоє обличчя стає знайомим мільйонам телеглядачів, то відразу відчуваєш це. Хоча для мене значно цінніше, коли люди підходять і дякують за театральні ролі.
ПРО ЖИТТЯ
Хочеш не хочеш, а коли вже за сорок, то різні думки з’являються хтозна звідки, заповзають у твою голову і починаєш замислюватися: а що ти зробив загалом, чим займаєшся тепер і де будеш завтра? Ким виростуть діти, як складеться їхнє життя? І багато чого іншого. Про це думає, мабуть, кожна нормальна людина. Такий природний процес. А для того щоб там, у майбутньому, все було гаразд, треба сьогодні трудитися — і над собою теж. А ще вміти дослухатися до свого серця, не зраджувати найперше собі, бути самим собою, не підлаштовуватися під когось.
Лютий, 2010 рік.
Повну версію порадницької гостини з Остапом Ступкою можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна ВЛАСЮК.