Він хотів, аби вся Україна була країною щасливих людей, хотів зробити світ кращим, і, за словами рідних, дарував кожному шматочок свого серця. Людина-емоція, справжній, вразливий, товариський і легкий у спілкуванні. Його любили і та любов давала йому свободу. Він був напевне ж щасливий, і маючи таку маму, котра дуже багато робить для пам’яті про свого єдиного сина.
На порадницькій гостині напередодні його дня народження (17 серпня) з Ольгою Кузьменко — про нього, відомого українського співака, продюсера, телеведучого, лідера гурту «Скрябін», віднині Героя України Андрія Кузьменка, чиє життя трагічно обірвалося 2 лютого 2015 на 47-му році.
ПРО СЛАВУ ТА ПОПУЛЯРНІСТЬ
Кожна людина так чи інакше зважує себе, свою вагу в суспільстві по тому, що думають про неї інші. Хоч би як сама оцінювала себе, все одно оглядається: а що ж люди, як виглядаю в їх очах? Для артистів це особливо прикметно, то — їх спосіб життя. Вони лицедії, для того, як кажуть, народилися, виросли і займаються тим — хто мистецтвом, хто ремісництвом. Для них дуже важлива увага людська. Хоча коли ти ще у віці хлопчака, не розумієш того всього. Просто захоплюєшся музикою. Ти молодий, тобі здається, що житимеш вічно. Музика для тебе понад усе! Навіть попри те, що Андрій закінчив медінститут. А зробив він це чесно й гарно саме для нас, батьків, адже знав, наскільки важко було, аби вступив туди, потім перевести його на навчання з Петрозаводська до Львова. Згодом сказав мені, що не буде лікарем, а професійно займатиметься музикою. І вже на фестивалі «Червона рута» в Запоріжжі отримав третю премію, після чого поїхав до Києва. Він сам видряпувався в кар’єрі, починав із нуля.
ПРО СВОЇ КНИЖКИ
Моя сусідка, лікарка-кардіолог Євгенія Сухоребра дала мені великий зошит і сказала: «Олечко, пишіть! Пишіть усе, що думаєте, що згадаєте». А перші дні після трагедії я просто лежала, трималася на ліках. Істерик великих не було. Хоча легше, коли викричишся, виплачешся. А коли наче кремінь, і той біль у тобі ще більше викрешує рани по-живому… Усе й вилилося в книжку «Моя дорога птаха» (а то було зроблено, так думаю, за два дні). Птаха — бо завжди зверталася до сина: птаха, пташечка, ти коли прилетиш? У нас так було прийнято. Знали тисячі зменшувальних, ласкавих імен, та птахою він був для нас увесь час.
ПРО ЗНАТТЯ СИНА
Коли дитина ще мала, ти знаєш її добре. Потім з’являються якісь підліткові секрети, такі, що мама і не повинна знати. Навіть про їхню ще зі школи любов зі Світланою я дізналася останньою. Вони з батьками неподалік нас жили. А от життєві засади свого Андрія я знала на всі сто відсотків.
ПРО ВІЙНУ, ПОЛІТИКІВ, СИРІТ І ТВОРЧІСТЬ
До війни не цікавився політикою, а політиків загалом зневажав — за те, що обкрадають народ, власну землю. А коли почалася війна, все в ньому помінялося: почав цікавитися, що відбувається в країні, дослухатися, аналізувати. Сам відкрито говорив такі речі, що в мене серце заходилося від страху. Потім з’явився отой «Лист до президентів». Дивіться, як зараз починають збуватися його слова з тієї композиції! Не хочу сказати, що він — пророк, ні. Але, як і кожен митець, бачив більше від нас, і гостріше.
…Андрій прикипів до госпіталя. Возив необхідне — продукти, одяг, ліки. Розвеселяв хлопців, але не співав їм ніколи. Привозив до себе додому. Комусь із операцією допомагав….
… І мій Андрій на отих двох речах — війна і сироти — змінився. Пішли інші тексти, з’явилося інше сприйняття, розуміння того, що коїлося довкола. І все, що було досі, його вже не бавило, дріб’язковим стало те, що досі видавалося важливим. Не тішила й слава, як кажете.
ПРО ПІСНЮ «МАМ»
Андрій їхав тоді з Яремчі до Івано-Франківська, і, як завжди, як і тоді, в Кривому Розі, вирішив скоротити дорогу, поїхав через ліс. А там щось горіло — торфовище чи що, усе було занесено димом, нічого не видно, лісовози назустріч їдуть, і ти не знаєш, куди рухатися в тій суцільній темені. І син уже думав, що мами не побачить. Із того страху й народилися ті слова.
ПРО АВАРІЮ
Коли нічого не доведено, не можна й звинувачувати когось, не можна розкидатися словами. Є різні припущення, що то була не просто аварія. Зрештою, на тому місці загинуло 28 людей. Обабіч тієї дороги, кажуть, лежать убиті білогварційцями українські захисники, невідспівані душі. Там і кургани, невідомо з чого, й хто там похований. Одне слово, згубне місце, де гинуть люди.
ПРО ВТРАТИ
Я вважаю, що коли помирає відома людина, яку всі знають, і тобі всі співчувають — то набагато легше. Коли, скажімо, мама втратила сина на фронті, котрого мало хто знав, і вона, нещасна, сама зі своєю родиною у тім горі. А тут трішки інакше. З іншого боку, й важче, бо він, його фото, його голос — скрізь.
ПРО «СКРЯБІНА»
Гурт я відвоювала, бо Світлана хотіла його розпустити. Коли ми сиділи на поминальному обіді, я раптом подивилася в бік хлопців, підізвала клавішника і кажу: «Треба, щоб група існувала». «Ольго Михайлівно, ви так вважаєте?! То я зараз усім хлопцям скажу». А була ж тоді наче мертва, і не думаю, що то я сказала. Напевне, повторила Андрієві слова: «Ма, вони повинні існувати». Потроху група оговтувалася…. Усе це так тримало мене на духу. Втішно, що вона втрималася.
ПОРАДА
Кожній мамі побажала б такого сина, який у мене. Не маю на увазі з такими талантами, як в Андрія, а з таким ставленням до своєї мами. З такою прив’язаністю. З такою любов’ю. І загалом побажала б, аби всі діти ставилися до своїх тата з мамою так, як він до нас. Щоб їх любили, до них приїздили, їм телефонували…
Повну версію порадницької гостини з ОЛЬГОЮ КУЗЬМЕНКО можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця» від 20 серпня цього року.
Автор та керівник проєкту Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».