Мова на порадницькій гостині зазвичай про головне: чим живе і як має жити людина, аби не змарнувати ані своє, ані життя інших, про скарби, яких варто надбати, щоб і себе збагатити, і світ прикрасити, якою має бути дорога до щастя, аби досягти повноти Душі. Про те була розмова і з моєю гостею, котра набула у тому і знань, і досвіду, і мудрості, — відомою журналісткою, автором і ведучою багатьох популярних телепрограм, телевізійним менеджером Ольгою Герасим’юк.
ПРО ЩАСТЯ
Я не з тих, хто вважає, що щастя немає. Ви абсолютно правильно кажете, людина вже щаслива, обдарована, народившись на світ. А як розпорядиться тим даром — залежить від неї самої. Усі ми отримуємо при народженні однакові шанси, хоча, безперечно, є винятки. Й одні чекають манни небесної, і все їм не так, бо хочеться, аби все було подароване, а інші, засукавши рукави, працюють. Життя для того й дається, аби людина використовувала всі шанси. Коли опустить руки, зламається, обізлиться, зробиться мстивою, депресивною, значить, свій шанс втратила. Тільки той, хто проб’ється крізь випробування, його отримає. А людині більше їх не посилається, ніж може витримати. Отоді й пізнає той особливий, справжній смак щастя.
ПРО СИЛУ ЖІНОЧУ
Кажуть, що сильна… Так у нашій родині всі жінки були командиршами. (Сміється). Я ж з козацького роду, а в козаків як завжди було: чоловіки командують на війні, а вдома — жінка. І це не обговорювалося.
Бабуся Марія (до речі, маю її вишиту сорочку, і коли погано, важко, одягаю її — де й сили беруться) свого чоловіка називала на “ви”, але завжди командувала ним. Дідусь був надзвичайно інтелігентною і доброю людиною. Гадаю, якщо в мене є щось добре, то це від нього. Коли йшов на базар, брав із собою торбинку горіхів, цукерок — для тих жіночок, у котрих купував сир, сметану. Дуже поважав свою дружину, цікаві у них стосунки були. І все по-доброму. Але сила жіноча у нашій родині була.
… Жінка, особливо в Україні, як на мене, взагалі на перших ролях. Інша справа, що вона не завжди це усвідомлює. Але всі те визнають. І коли бувають труднощі в житті країни, а ми не раз їх переживали, жінки стають на передову.
В моєму кабінеті у Верховній Раді зібрані вислови від мудрих людей. Один з них від матері Терези, котра не просто ходила світом і всім допомагала. Вона була сильною людиною. До речі, мені довелося побувати на її батьківщині — спостерігачем на виборах в Албанії. І хоч була вигнанницею, її навіть не пустили перед смертю на батьківщину попрощатися, там можна було купити на згадку дерев’яних орлів і зображення Терези. От вона говорила: “Якщо ти досягнув успіху, в тебе може з’явитися багато фальшивих друзів і справжніх ворогів. І все ж досягай успіху”. Так само вона говорила (це мене завжди окрилює), що коли йдеш до своєї високої мети, тебе дуже легко може збити дрібна, нікчемна людина — якимсь незначним словом, рухом, дією. Маєш бути до цього готовим, але все одно треба прагнути йти вперед. То правда: ідеш — раптом хтось “гав” — і наче від несподіванки падаєш: як, за що, чому? І тут важливо не долетіти до кінця, не впасти обличчям в землю.
ПРО ЦІННІСТЬ ЛЮДСЬКОЇ ПРАЦІ
Найцікавіше для мене в журналістиці — людські стосунки, родинні, життєві цінності. Якщо у людей є проблеми у стосунках із соціумом, то це треба вирішувати, про це треба говорити. Але то не є самоціль, щоб постійно говорити, кого вбили, хто спалив себе — те, що ми тільки й бачимо у новинах. Це не те життя, яким живемо. Адже є люди, і вони ніколи не переводилися, котрі жертвують собою заради інших, які звитяжно роблять свою справу. Успіх же не в тому, що ти випив пляшку пива чи прорвався до чужого офісу. Успішний вчитель, успішний робітник, садівник. Я багато говорила б і про наших вчених, які отримують копійки, а які у них винаходи!
Я би багато говорила загалом про цінність кожної людської праці.
… Кожна робота цінна. Як і, скажімо, поштаря, що ходить від хати до хати; він — наче зв’язковий. Тобто все, що робить кожна людина, — надзвичайно важливо і треба, аби кожен гідно почувався на своєму місці. Так має бути. Тоді ніхто не комплексуватиме і не казатиме: “Добре вам, ви кудись там пробилися”.
ПРО ПОВАГУ ДО СТАРОСТІ
Ставлення у нашій країні до старості зараз потребує серйозної корекції. Колись батьків на “ви” називали, старших безперечно поважали. Куди поділася та повага? Може, це наслідок того зламу у нашому житті, коли старші люди втратили впевненість і коли діти побачили, що батьки не можуть собі дати раду, не знають, що робити? Коли почали розвалюватися сім’ї, бо мама поїхала на заробітки, а тато лишився. Тобто десь стався якийсь злам, з одного боку. З другого, погляньте, як ставимося до пенсіонерів — як оплачуємо їхню старість, як за це переживаємо, як нам байдуже до їхнього здоров’я. “Швидку” викликати — то завперше поцікавляться, скільки хворому років. Якщо вже багато, то почуєш у відповідь: “Так що ж ви хотіли!” Це культивується, і так поводяться люди, які завтра, післязавтра теж будуть старенькими.
Ми самі не поважаємо власну майбутню старість. І дітей так виховуємо. Ми ростимо черствість. Мова не про “склянку води”. Як ставимося до дітей? Постійно зайняті, ніколи з ними книжку почитати, просто посидіти, поговорити. Ось Новий рік, можна ж з дитиною, скажімо, якісь прикраси поклеїти. Я ж і досі пам’ятаю, як ми з бабусею їх виготовляли, наприклад, виймали з яйця серединку, а потім робили то клоуна, то пташину якусь. Мені це так було важливо. Я з того складаюся. Найбільший авторитет у моєму житті — батьки, бабуся, дідусь. Аби й до нас так ставилися нащадки, треба робити те саме, що колись з нами.
ПОРАДА
Загалом треба навчитися себе любити, шанувати, а це нелегка робота. Якщо себе не поважаєш, то і з усім світом конфліктуєш. Повага до себе і в тому, як виглядаєш. Більше того: коли з’являєшся на людях нечупарою, отже, і їх не поважаєш. Наші бабусі споконвіку знали, що годиться вдягати, як гостей приймати, чим пригощати. То були не просто ритуали, а й та сама повага і до себе, і до людей. У тому, як себе твориш, і черпаєш резерв. Треба налаштовуватися на добро, навіть якщо зранку немає настрою, змусити себе собі посміхнутися. Багато важить, яка ти вдома. Навіть якщо ніхто не бачить, треба все одно бути причепуреною — для себе. Наше джерело енергії — отут, у нас всередині.
Січень, 2012 рік.
Повну версію порадницької гостини з Ольгою Герасим’юк можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна ВЛАСЮК.
