З Олексієм Богдановичем

Господь багато чого вділив йому. Можна захоплюватися талантом, харизмою актора, його працездатністю, незрадливістю одному й тому ж театру впродовж багаторічного творчого шляху. Захоплюватися його красивим голосом (недарма ж називають голосом української культури), його шляхетністю, зовнішністю. А ще вражає в ньому ота особлива, беззаперечна вимогливість до самого себе, що мимохіть змушує й тебе замислитися над правильністю власного життя.
На порадницькій гостині з українським актором театру та кіно, провідним актором Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка, народним артистом України Олексієм Богдановичем говорили зокрема
ПРО ЗАЛЕЖНІСТЬ У ПРОФЕСІЇ
Професія залежна настільки, наскільки ти дозволяєш собі бути залежним від неї. Тут, імовірніше, проблема в самій людині. Ну, якщо так страждаєш, залежність та нестерпна, б’є по твоєму самолюбству, амбіціях, то полиш професію. Адже є маса інших, що можна освоїти в будь-якому віці. А якщо залишаєшся в ній, значить, для тебе це терпимо. І, власне, знав же, на що йшов, мав розуміти, що тобою будуть понукати, пропонувати те, чого не хотів би робити. Не йшов же відразу на директора заводу, образно кажучи, аби керувати всім процесом. Знав, що буде режисер, керівник, якому можеш подобатися, а, може, й ні, який любитиме тебе чи ні. Якщо людина підходить до цього свідомо, в неї немає ніякої травми від залежності у професії.
ПРО «УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ»
Роботу в цьому фільмі не назву шахтою, тяжким трудом. Усе-таки багато залежить від людини, яка очолює процес. То був Андрій Дончик, режисер-постановник. Настільки комфортна, толерантна, делікатна, ерудована людина, що працювати з ним було великим задоволенням. Ніяких тобі нервів, психів, істерики, ніякого дискомфорту на знімальному майданчику. І якось він усе так вдало зорганізував, що я абсолютно органічно почувався у тій атмосфері. Ми всі працювали в задоволення, спокійно, вдумливо, без поспіху — давай-давай, треба виконувати план. Із великим трепетом згадую ті часи. Тому що зараз вже зовсім інша ситуація, домінують продюсери, які не дуже прислухаються до режисерів, їм треба план, план, гроші…
Шкодую, що Андрій Дончик відійшов від кіно, вважаю, міг бути одним зі знакових режисерів українського кіно.
ПРО «СІРАНО ДЕ БЕРЖЕРАК»
Не було багато радості в тому, що так довго ми її мусолили. Спочатку це був застільний період, потім жорсткий карантин, потім послаблення, потім якісь інші обмеження. Така нестабільна ситуація під час репетицій. Не люблю непродуктивного витрачання часу. А це був непродуктивний час, така хаотична робота над виставою. Та ще й в останній момент поставили умову, що маємо за дуже короткий період її випустити. Треба було закривати рік; театр — це підприємство, що має свої закони й зобов’язання, зокрема перед державою, яка частково фінансує його. Чесно кажучи, випустили напівфабрикат. Потім доробляли. Зараз це вже трішки інша вистава, ніж була на прем’єрному показі, і тим я втішений.
ПРО ВИМОГИ ДО СЕБЕ Й ДО ІНШИХ
Чесно кажучи, від людей нічого не вимагаю. Ніхто мені нічого не винен. Я для себе роблю висновки. Маю право сам із собою дискутувати. Що, наприклад, хотілося б мені бачити в людині, яка є другом. А самій людині якісь претензії намагаюся не озвучувати. Терпіти не можу, коли подібне дозволяють і стосовно мене. Так, як себе знаю, ніхто мене не знає. Так, як я з собою веду жорсткі розмови, ніхто зі мною не поговорить. І не треба. Не тому, що не хочу слухати правду. Я її знаю. З нею живу і борюся зі своїми вадами.
Звісно, коли це стосується професії, репетиційного процесу, ми говоримо, радимо одне одному якісь речі. Буває, що й на суперечку виходить, і навіть слівце може вихопитися не дуже коректне. Я ж не стерильна людина. Але це коли стосується справи, а не особистих речей. Особисте для мене завжди табуйоване. Тому й останній дізнаюся про якісь події в театрі не з театрального життя. До особистого мені байдуже. Кожна людина живе так, як хоче.
ПРО ЖІНОЧУ УВАГУ
Жіноча увага не буває надмірною для чоловіка. От дуже задумався б, якби її не було. Значить, чоловіче добрий, щось не те робиш, не тим займаєшся і сам не такий. А є ця увага — значить, я на місці, значить, правильно все роблю. Жінки ж створіння інтуїтивні. Тобто спочатку йде душа, серце, а потім уже розум і все інше. Тому для мене саме оцей момент душевного такого тяжіння надзвичайно важливий.
…Слава Богу, мало було таких жінок, які мене посилено атакували. Бо надто болісний момент, коли вона з палкої прихильниці, яка хоче тебе добитися, перетворюється на твого ворога. Мені дуже шкода людей, які переходять зі статусу любові у статус ворожнечі. Це ж така внутрішня страшна гризота! Ненависть — жахливе почуття, кармічне.
ПОРАДА
Не хочу видатися таким зухвалим чоловіком, всезнайкою, який роздає наліво-направо поради, тому оце і людям, і собі раджу: намагатися помічати все зі знаком плюс — хороших людей, хороші вчинки, емоції. Говорити про всіх добре, не слухати, коли тобі про когось кажуть якусь гидоту. Найпростіше покупатися в чужому горі, біді, проблемі. Відмітати це, мати совість не культивувати подібне в своєму житті. Не культивувати заздрість, нетерпимість. Усе ж таки бути налаштованим на позитивне сприйняття життя. Бо воно таке коротке, таке швидкоплинне! Його можна зробити хорошим, радісним і трепетним, а можна — абияким. Давайте будемо робити наше життя світлим, красивим і комфортним.
Повну версію порадницької гостини З ОЛЕКСІЄМ БОГДАНОВИЧЕМ можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця» від 25 березня 2021 року.
Автор та керівник проєкту Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».