З Людмилою Шевченко

Володя розповідав, що побачивши мене на вступних іспитах, одразу сказав: «Ця дівчина буде моєю!» То було кохання з першого його погляду. І любив мене все життя. А я чомусь увесь час чинила спротив тій його великій любові. Звісно, почуття до нього були, але більш скромні. Виросла в сім’ї без чоловіків, і соромилася їх. Та якось знайшла спільну мову зі своїм. Циркові родини, як правило, живуть довго парами, мало хто розбігається. Володя вирізнявся з-поміж інших своєю порядністю, добротою. Хоча й грав, бувало, негативного персонажа, хулігана такого.

Він обожнював тварин, і ті його любили. Для мене це було важливо. А слава ніколи мене не приваблювала. Сам принцип роботи був цікавий, те, що отримувала від неї задоволення. Цирк — то особлива атмосфера, своє життя, свої стосунки. Дійсно, якась магія.

У нас був зовсім інший принцип роботи, працювали не так, як інші, й мені те дуже подобалося. Є приборкувачі, а є дресирувальники. Приборкувачі давлять тварин, придушують їх інстинкти, дуже примітивно працюють. Ми ніколи не примушували робити супертрюки, відштовхувалися від можливостей звірів. І працювали ж удвох. Це була драматургія, імпровізація, взаємовідносини — між собою, між тваринами, які по-різному до нас ставилися. На манежі виступали два драматичні актори, а вони сприймали нас як своїх партнерів.

Чесно? Я — за жорсткий контроль , якщо в цирку й надалі задіюватимуть тварин. І проти використання екзотичних. Ну, скажіть, будь ласка, що робити в цирку жирафі? Як її перевозити, утримувати?! Це ж насправді знущання. Або що робити бегемоту в цирку? Чи бобрам?! Так, є класика — коні, наприклад. Але якщо, скажімо, заберемо їх, собак і кішок, то навіщо взагалі манеж у цирку?! Хоча б свійські тварини мають залишитися.

Та контроль контролем, однак усе має бути в межах розумного. Коли звір народився в зоопарку, у 3, 4, 5 поколінні, його не можна випускати на волю. Він же там пропаде. Дуже багато всіляких проблем є в цьому питанні. Та нас ніхто не хоче чути. В мене, зізнаюся, є тихенька радість: слава Богу, що завершила свою кар’єру, просто щаслива, що вже не беру в цьому участь.

Наш перший лев Юлік, народжений у Київському зоопарку, 16 років відпрацював на манежі. А коли вже не виходив туди, то просто жив у вольєрі. Вирішили ми покращити його життя — віддали в зоопарк, аби пожив на старості літ на природі, на тому острівку з іншими звірами. Він як зайшов там у тунель, 2 доби лежав, не виходив. Зателефонували нам. Шеф (так усі наші називали Шевченка за його лідерські якості) приїхав, зайшов до Юліка в тунель, допоміг звідти вийти. Присіли, лев поклав голову Володі на коліна, щось муркотів — довго вони так розмовляли. А вночі нашого Юліка не стало. Помер від туги, від того, що його буцімто покинули. Словами цього не можна передати. Звірі, як люди, — і люблять, і дуже страждають. Ми це все бачили, пережили — нелегко, скажу я вам.

Нині викладаю в Національному театральному університеті імені Карпенка-Карого та Київській муніципальній академії естрадно-циркового мистецтва, завідую кафедрою. Пишу підручник із історії цирку для нашої Академії, готую лекції – хочу видати їх збірку. Ця зайнятість, затребуваність дуже гріє. Ще дуже багато чого маю встигнути. Ще енергії маю!

Аби люди не втомлювалися жити, не втомлювалися вчитися, хоч би скільки років мали. Аби все було в нас, українців, добре, щоб діти наші мали майбутнє.