«Найкращі ті, котрих народ любить, а не ті, хто такими себе вважають», — сказав якось артист, відповідаючи на запитання про славу і популярність. Без сумніву, він один із тих — і найкращих, і котрих народ любить. За словами відомого поета-пісняра Вадима Крищенка, співакові сьогодні немає рівних на українській сцені по силі, багатству, красі голосу, що з перших хвилин звучання заворожує, закохує в себе. Його виступи — то вибух позитивних емоцій, почуттів, що здатна породжувати справжня музика. І хоч би які красиві нові пісні дарував публіці, напевне жоден концерт не обходиться без улюблених — «Берег любові», «А липи цвітуть», «Звучала скрипка», що давно вже стали шлягерами.
40 років на сцені. Чи багато хто з вітчизняних артистів може похвалитися сьогодні повними залами, може двічі на рік збирати аншлаги в Національному палаці мистецтв «Україна»? Він — збирав. А до своєї всеукраїнської слави йшов тривалий час, ставши народним артистом задовго до того, як держава відзначила цим званням.
І про це зокрема говорили ми на порадницькій гостині з відомим українським співаком, композитором, педагогом, народним артистом України Іво Бобулом.
ПРО ШЛЯХ НА СЦЕНУ
Під час служби в армії мені трапилися «діди» — німці з Поволжя (з котрими досі спілкуюся, вони всі в Німеччині живуть тепер). Ці хлопці допомогли зрозуміти, що таке насправді музика, навчили грати на багатьох інструментах. Дали головний урок: аби ставився до музики, до того, що люблю, як до найріднішого, найціннішого.
Моє життя на сцені було дуже тернистим. Апаратури не вистачало, грошей на костюми, на поїздки не було, на гастролі відправляли «по долинам і по взгорьям» нашої великої Вітчизни — Радянського Союзу. Кожен, хто працював із колективом, знає, що це таке, коли 18–20 осіб треба всім забезпечити. Не всі музиканти могли це витримати. То вже коли переміг на конкурсі в Ялті, почало перепадати трішки кращих гастролей. А перед тим треба було здавати програму. Але готували дві: одну для тих, хто приїздив із Києва на прослуховування, — де про партію, комсомол, а другу — для людей, з хорошими піснями.
ПРО МУЗИКУ І КУЛЬТУРУ
Гарна музика людину збагачує, а те, що нині звучить на вітчизняній сцені, на жаль, часто є набором звуків і слів. Україна має свою, особливу мелодію. Та навряд чи її почуєш на концертах багатьох сучасних молодих виконавців. Зараз кожен, кому не ліньки, на сцену вийшов — і вважає себе артистом. Бо на студії тобі зроблять який хочеш вокал. Та ви б почули цих «зірок» наживо. Гроші все вирішують. Як на мене, не можна допускати на сцену тих, хто не має права там бути, хто насправді не є артистом. А співати в нас, слава Богу, є кому.
Загалом про культуру в Україні, її рівень мені боляче говорити. І це в країні, про яку всі кажуть, що ми — найталановитіша, найспівучіша нація!
Колись люди від культури їздили країною і шукали таланти, а знайшовши, учили, й мали результат. Народний артист справді був народним, а зараз їх — як ото, даруйте, хрущів навесні. Не знаєш, звідки взявся, що зробив для вітчизняної культури, яку пісню заспівав, аби її всі запам’ятали. Зате всі зі званнями. Як багато чого в нас, на жаль, знецінено!..
ПРО ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ
За що люблю Україну? За те, що я тут є. За те, що народився тут. Що нехай і тяжкою працею, але багато тут здобув. Тут мої дорогі люди, мої друзі. Це земля, де поховані мої діди, батьки…
У нас чомусь націоналізм не відрізняють від нацизму, плутають біле з чорним. А націоналізм — це коли любиш свою державу, хоч би якою вона була: бідна, багата, голодна, сита. Я її дуже люблю. І, звісно, дуже хотів би щось змінити, аби зрештою стала вільною, багатою і щасливою.
ПРО ДИТИНСТВО
Коли батько помер, мама лишилася з сімома дітьми на руках. Що мала робити? Троє дівчат залишилися з нею, а нас, четверо хлопців, відправили в Грицаївський інтернат. Як мама плакала! Зате в інтернаті ми могли вчитися і мали що їсти. Я був там рік, а молодші брати кілька років жили в інтернаті…
Пригадую, зібрався їхати вступати в ПТУ. Знайшли піджачок, сорочку, мама дала дві майки, зубну щітку, мило, гребінець — склали все те у маленьку валізу. А взуття не мав, то сестра віддала своє. Ось так я, 14-річний хлопчина, в жіночих туфлях поїхав у світ.
ПРО ТЕ, ЩО БОЛИТЬ
Скажімо, коли виходячи зранку з дому, бачиш, як людина з нормальними очима щось у смітнику шукає. Або коли діти в магазині просять купити якісь ласощі, а мама не має на те грошей. Візьму та й дам: купіть, будь ласка, дитині цукерки. Або сам куплю та пригощу. Бо знаю, що це таке: коли хочеш, а не маєш. Сам у злиднях виріс. Найбільше розчулюють діти й старенькі. Наші пенсіонери загалом кинуті на відкуп долі, вони змушені виживати, хто як може. А дасть Бог дожити — кожен буде старим, і хто знає, яка на кого старість чекає. Хоча, звісно, у нашій країні пенсіонер пенсіонеру не рівня. Хто при владі, при грошах, то щось відкладає на старість, а що можемо ми складати? Свої біди, свої нещастя?! А за що бідній людині ліки придбати, чим за квартиру заплатити? В інших країнах дбають про людей похилого віку. Їзджу по світу й бачу, наприклад, як угорці розбудували свою державу, скільки для людей зробили, які пільги для пенсіонерів, багатодітних сімей. А в нас щороку їм усе гірше й гірше. Не можу зрозуміти тих, хто живе тут, багатіє і нічого не робить для своєї країни, її людей.
ПРО РОЗМОВИ З ВСЕВИШНІМ
О, я довго з Ним говорив би. Багато чого є сказати, про що запитати. Найперше — про справедливість: чому її так мало на нашій землі?! Чому люди бувають такі недобрі? Чому, прийшовши до влади, так змінюються, стають бездушними, жорсткими?
Про нашу Землю, яку Він створив. Не така вона вже й велика. А ми її занехаяли, забруднили — і це не тільки в нас, по всьому світу так, ставимося до неї без належної пошани. Вона ж може колись і помститися, адже все відчуває.
Про війни. Чому люди не можуть жити в мирі?! Кожна країна, як і кожна людина, має право жити, як хоче. Не треба іншим втручатися.
Тож я попросив би Господа, аби послав людству розум — уберегти свою Землю, іншої в нас немає. Попросив би людяності, якої так бракує в сучасному світі.
ПОРАДА-ПОБАЖАННЯ
Газеті побажав би гарних читачів, хороших інтерв’ю, хороших людей, цікавих зустрічей. А читачам, усім нам — миру й щастя. Можливо, стане на краще. Надія ж помирає останньою. Тож нехай віра, надія й любов живуть у серці кожного українця.
Повну версію Порадницької гостини з Іво Бобулом можна прочитати у свіжому номері «Порадниці» від 12 грудня 2019 року.
Автор і керівник проекту
Тетяна ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця».
