Давно вже мріяла побувати в львівському театрі імені Марії Заньковецької, поспілкуватися з його незмінним упродовж багатьох років керівником, котрого називають «живою легендою» театру та кіно. А запам’ятався він мені ще з дитинства, відколи побачила на екрані фільм «Пропала грамота», де грав одну з провідних ролей, яка разом з іншими роботами сотворила йому славу кіноактора. Відтоді в цьому чоловікові, хоч би де знімався чи грав, бачу справжнього українця — щирого, небайдужого, талановитого, непереможного. Бачу Україну.
ПРО ТЕАТР
Театр — це не приміщення. Це — люди, які творять у ньому, це те, що він сповідує. Бо театр може бути навіть у клуні чи на велотреку — та де завгодно. Але люди захотіли ось такі гарні приміщення споруджувати і залюбки сюди ходять. Напевне, так і має бути.
Театр має здатність об’єднувати, а найголовніше в ньому те, що це живе мистецтво. Бо кіно фіксує раз і назавжди, й глядач віддалений. А тут перед ним відбувається все дійство, отой вертеп, живе спілкування з акторами. І щоразу одну й ту саму виставу ніби по-іншому грають, кожен актор вкладає свої думки, якийсь підтекст, настрій. Дехто по кілька разів приходить дивитися, якщо вистава сподобалася.
Я вам скажу, що театр — це суспільна інституція. Недарма Іван Карпенко-Карий називав його кафедрою. Так, це — кафедра, з якої проповідують гарне, добре, вічне. Але зараз час такий, що люди не хочуть дивитися драми. Можливо, тому, що їх вистачає і в житті. Понад сто років тому Карпенко-Карий написав такий текст одному зі своїх героїв (я його завжди читаю зі сцени, граючи Івана в «Суєті» і «Житейському морі»): «Нині в публічности понизився смак, і виросла байдужість до старого літературного репертуару. Йде хороша, строга комедія — кажуть, «скучно»; йде драма — кажуть, «у нас своя щоденна драма!» Давайте голих женщин, давайте веселого!.. Ніхто не хоче думати і страждати; нині всі хочуть весело жити, й закривають очі, затуляють вуха, щоб не бачити й не чути стогону наболілої людської душі!.. А на цьому веселому ґрунті ростуть егоїзм, цинізм і байдужість до прекрасного, і виганяють, і вилинуть із людської душі справедливість і любов!»
Ставлячи вистави, завжди прагну, аби давали якусь перспективу, щоб оптимістично закінчувалися. Американці недарма ж придумали хепі-енд. Так, люди мають виходити з театру наповнені, замислені, але дуже погано, коли йдуть сумні.
ПРО ГЛЯДАЧА
Я люблю глядача і, працюючи над виставою, ніколи про нього не забуваю. Ще Станіславський сказав: «Актер на сцене должен быть слышим, видим и понимаем». Якщо глядач прийшов у зал і нічого не зрозумів, то це провал.
ПРО УКРАЇНСЬКЕ КІНО
Коли в мене запитують, чому немає українського кіно, відповідаю: бо немає українських мізків, людей, котрі мислять українськими образами, знають українську літературу, які живуть цим, у яких це в крові. Я ще застав артистів, котрі шанували рідну мову та все українське і на сцені, і в житті. Не просто гроші заробляли, говорячи лише зі сцени українською мовою. А це ж одразу видно і чутно. Коли творили такі режисери, як зокрема Ігор Савченко, Олександр Довженко, Володимир Денисенко, Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко, Борис Івченко, то й кіно було. Ну, от з’явився тепер Олександр Санін, він із Волині, теж — з українськими мізками. А так якщо й зніматимуть фільм, а вкраїнського середовища не буде — годі сподіватися на щось путнє.
ПРО МИСТЕЦТВО І ЖИТТЯ
Що таке мистецтво? Це ж не чисте життя, це творче перетворення, переосмислення. А гаслами зі сцени нікого не зачепиш.
Ви запитайте мене, як я ставлюся до АТО. Ніколи ця проблема не буде вичерпана, ніколи не буде ладу, доки чи то на сході, чи в Києві, чи на моїй рідній Черкащині, чи Харкові, Дніпропетровську — деінде будуть стидатися говорити українською мовою, не любитимуть Україну в собі. Я не за те, аби всі розмовляли українською, але ми повинні знати свою приналежність і шанувати всіх людей, хоч у якому б куточку України вони жили. І знати, приміром, що Слов’янськ на Донбасі — це і люд із Черкащини, куди він колись утікав від ополячування. І досить нам урешті-решт марити золотими черевичками від цариці, як ото гоголівська Оксана. Бачте, вже за Гоголя оце преклоніння було. Викиньмо їх із голови, інакше людьми не станемо.
ПРО КОД НАЦІЇ
Я великий оптиміст. Код нації незнищенний. Скільки в нього стріляли, скільки знищували талановитих, інтелектуальних, топтали цвіт, а живе ж! Це, звісно, гальмує розвиток суспільства, національної ідеї. Але отой стрижень, отой модератор, душу, мені здається, просто неможливо, непосильно вбити. Бо то — не від людей, то — від Бога. Так воно є, так і буде. От на молодь теперішню дивлюся з надією, хоча закидають їй, що того не знає, сього. То допоможіть! Усі в когось вчилися, набиралися знань, досвіду. Якби, приміром, не Котляревський, Шевченко, не було б Карпенка-Карого, не було б його, не з’явився б Кропивницький. А без цих двох не мали б і Старицького, без їх трьох — Лесі Українки…
ПРО ЩАСТЯ РОДИННЕ
Якщо «мужик», то в нього й жінка хороша буде, вона своє діло знає. Якось запитав жіночку, котра нас у Тернополі варениками частувала: «Вам, жінкам, не набридає ось так весь час крутитися, куховарити?» Я ж дивлюся на свою дружину: вранці встаю — кава, сніданок готові (хоч і я залюбки подаю їй каву в ліжко). Сідаю до столу, дивлюся на свою Тасю — у мене завжди хороший настрій. Та як подумаю, що це ж усе життя, всі 53 роки, що живемо разом, вона отак за мною ходить! То чи ж не набридає? А та пані мені й відповідає: «А знаєте, це ж у природі жінки. Гарну жінку примушувати не треба, їй це приємно. Як ви, чоловіки, збагнути не можете, що все йде від любові?!»… Як на мене, щастя у двох речах: роботу мати таку, без якої жити не зможеш, щоб була, як вічне свято, і половинку свою знайти, жінку на все життя, котра тебе зігріватиме й оберігатиме.
Жовтень, 2015 рік.
Повну версію порадницької гостини з Федором Стригуном можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна Власюк.