Ярослава Руденко: “Військові — це вже моя сім’я”

Ще з 2014 року побувавши в різних ситуаціях, пов’язаних із війною на сході країни, мені здавалося, що я до цього готова. А насправді — ні. За кілька днів почали телефонувати мені друзі з Бучі, Ірпеня й розповідати, що там відбувається. А ті орки вже у Стоянці були, тому друзі кричали, аби я тікала: мовляв, не дай Боже, до тебе прийдуть, а у вашій родині всі військові, проукраїнські, тоді тобі не позаздриш. Від страху не знала, що робити. Як кажуть, по стіні лізла, така безвихідь була.

А дідусь сказав: «Що мається, то мається. Я відчуваю, що з нами все буде добре. Залишаємося тут». Ми думали, що потрібно буде його підтримувати, а вийшло так, що він нас усіх підбадьорював. Ще й життя знак такий подало. Вирішила про всяк випадок перевірити наше авто, щоб у робочому стані було, а воно не завелося. Кличу сусіда, виявилося, акумулятор «сів». Боже… Що робити, коли терміново муситимемо виїздити… Мама й каже: «Ну, доцю, ми ж віримо в ці життєві знаки». І дідусь заспокоїв: «Не бійтеся! Вони не пройдуть. За тиждень-два все стихне». І то ж росіян уже розбили в Стоянці, тоді в нас, у Петропавлівській Борщагівці, дуже гепало.

Слава Богу, що весь той важкий період ми всі були в одній хаті, в одній купочці, і від того було спокійно. Один за одного трималися, підтримували.

Дуже приємно, що українці нарешті навчилися цінувати себе, цінувати свою країну і так єдино стали на її захист. Неможливо говорити про це без сліз. А досі ж багато хто не цінував, не усвідомлював, ким ми, українці, є насправді. Хоч їм і намагалися пояснити, донести якось, та вони нас не розуміли. Слава Богу, хоч після вторгнення «дійшло».

На жаль, не до всіх. Серце заходилося, коли мої друзі з Бучі, Ірпеня розповідали, як їхні родичі, куми ставали колаборантами, й показувала окупантам, де живуть сім’ї воїнів. Ніхто й подумати не міг, що здатні були на таку підлість. Із деким і я колись бачилася. Як же можна свою країну, своїх співгромадян, своїх друзів отак здавати?!

Слава Богу, хороших історій у нас в тисячі й тисячі разів більше. І це дає силу жити, дає переконання, що світ тримається на добрі, на добрих людях.

У моїх спогадах із перших днів вторгнення зберігається ось цей. Коли в магазинах проблемно було навіть хліб купити, паніці піддалася і я. Хоча зазвичай хліба не їм, а тоді так його хотілося! І коли знову поверталася з магазину з порожніми руками, побачила, як просто на вулиці з пікапчика роздавали людям хліб. Безкоштовно. Жінку з тієї машини запам’ятаю на все життя. Шкодую, що не сфотографувала, не взяла в неї номер телефону. Так хочеться дізнатися, хто вона, як подальша доля склалася…

Колись військові ще в 2016 році казали мені, аби записувала після кожного концерту свої емоції в щоденнику. Та завжди не вистачало часу на те. І дуже шкодую, що не вела щоденник. Якось ми з друзями намагалися порахували кількість концертів — близько тисячі набереться.

Ми ж були одними з перших, хто почав їздити на схід після 2014 року. Хоча й складно було — і з перепустками, і з транспортом. Моя сім’я, поки були фінансові можливості, орендувала автобус, я запрошувала інших артистів, і ми діставалися на схід країни. Потім друзі підключалися з організацією поїздок.

Дехто з колег-артистів нас не розумів тоді. А деякі навіть у вічі казали, що я розпалюю війну і щоб отямилася та перестала їздити в зону АТО. Мені було настільки дико це чути. Ну, а потім і вони ж самі почали їздити, бо нікуди було діватися, державні посади, на яких перебували, зобов’язували.

Зараз їздити до наших воїнів простіше. Мої друзі, котрих знаю вже, як кажуть, сто років, приїздять до Києва з будь-якої точки Донецької чи Луганської областей і відвозять нас на схід. Поселяють, годують, намагаються оточити увагою, аби відпочили з дороги і провели для військових багато концертів.

Уже не можу без поїздок на схід країни. То — як поїсти. Як подихати. І це — без перебільшення. Так і для моїх друзів, із котрими разом їздимо до військових. (Наш маленький колектив, перевірений часом, це — заслужена артистка України, солістка ансамблю ЗСУ Христина Охітва, ведучий, актор, волонтер, зоозахисник Богдан Трибой, заслужений діяч мистецтв України, композитор, волонтер Юрій Васильківський). Маємо там багато друзів, живемо життям один одного. Вже й родинами перезнайомилися. Навіть якщо й заочно, та все одно знаємо, хто в кого є, і за всіх переживаємо. На жаль, багато гине наших друзів. Трагічні події ще більше зближують із їхніми рідними. Не завжди є можливість провести воїнів в останню путь, бо це відбувається в різних областях. Та залишаються їхні рідні, побратими, які в дуже важкому психологічному стані. Нерідко мені телефонують воїни, котрі кажуть, що не хочуть жити, їм нестерпно важко, сімейні ситуації бувають різні, і відчуваю своїм обов’язком поїхати, підтримати. Тому, слава Богу, з тих, хто говорив про самогубство, ніхто не зробив цього. Втішена, що в тому є частинка і моїх зусиль.

Так само і я можу завжди знайти підтримку у своїх друзів-військових. Це вже — моя сім’я.