Щирі та своєчасні слова вибачення можуть багато чого змінити в житті…
ЇЇ ЛИСТ
Долю вирішила табуретка. Вона пролетіла в неї над головою і вдарилася об одвірок.
— Не вийдеш за нього, — ревів батько.
Мати в кутку давилася слізьми так, ніби хтось раз і назавжди помер, а не єдина дочка сказала, що виходить заміж.
Якби не табуретка, то вона, мабуть, за нього й не вийшла б. Але батьків гнів, материні ридання й стесана табуреткою фарба на одвірку схилили терези на його бік.
У неповні двадцять три стала дружиною старшого на десять років вдівця, мачухою його двох малих дітей і невдячною дочкою своїх батьків.
Вона не знала, як дати лад дітям: ні його двом, ні третій, уже своїй. Так само, як і дати лад образі на батьків, до яких словом не обмовилася відтоді, як переступила кляту табуретку і, в чім стояла, в тім і пішла з дому й під вінець.
Тужила гірко й мовчки за домом, мамою і татом, старим котом, своєю молодістю і невмінням пробачати. Не плакала, не скаржилася. Просто туга тихо видавлювала їй під очима все глибші чорні кола.
А тоді прийшла телеграма. Три слова лишень: «Приїжджай ждем батьки».
Вона почала квилити й битися на кухні об стіл, як та чайка при дорозі, але чоловік приніс їй квиток на поїзд. Знайшла в собі сили зібрати синові речі, залишити сумніви й гордість — і поїхала.
Батьківський дім зустрів теплом, гострим шрамом від табуретки на одвірку й винуватим татковим поглядом.
Батько зсохся і повужчав у плечах, у мами дивно вилиняли очі. Але вони передавали внука з рук на руки з такою ніжністю, що в неї аж щеміло серце.
Коли всі сльози нарешті були виплакані і всі прощення отримані, мама зітхнула:
— Як добре, що ти таки прислала того листа…
У неї щось обірвалося в серці: якого листа?
Лист справді був. Написаний її почерком, в якому не просила пробачити її, бо не шкодує анітрохи, що вийшла заміж, але дуже просить згоди батьків, якщо їхня ласка, привезти показати їм внука. Якщо так, то хай дадуть телеграму. І фото в конверті — вона з малим на руках.
Мама обережно забрала з її закам’янілих пальців лист і бережно склала назад у конверт.
— Доню, що сталося? — стурбовано спитала.
Їй хотілося зізнатися, що не писала ніякого листа. Але подеколи правда смертельно ранить. А так не хотілося більше болю.
Чоловік зустрічав їх з сином на вокзалі.
— Це ти зробив? Ти? — накинулася на нього з першої хвилини.
— Що? Я?
— Лист?
— Ні, не я.
–…
— Присягаюся дітьми — не я. У тебе такий складний почерк, що довелося для цього найняти спеціально навченого чоловіка.
Благословенні будьте, вчасно написані листи. Й чоловіки, що вміють такі листи писати.
Аліна АКУЛЕНКО.