«Слава, тут така спека. Не тільки в смислі погоди, а й в усьому іншому. У нас було завдання взяти пункт. Тихенько. Без арти. Розвідоси відпрацювали, інфу зібрали. Зайшли ми красиво. Орки явно нас не чекали. Вибили ми їх. На околиці ще бій іде. Рухаємося туди. І тут бачу бабусю… Ти, Слава, оціни цей рівень абсурду. Стрілянина, вибухи, і бабуся сидить на лавочці біля огорожі з котом на руках. У сусідній двір щось прилетіло, а вона собі сидить.
Підбігаю і якомога спокійніше кажу: «Бабусю, зайдіть до хати, будь ласка. А ще краще – у підвал, від гріха подалі. Стріляють же». – «Та який підвал?! Як я туди піду, якщо там у мене ці залізли? – відповідає. – Від вас заховалися. Здорові чорти». – «А скільки їх?» – «Троє. Мабуть, донизу спустились. То ви в двері не ломіться. У мене там позаду труба для витяжки стоїть. Пряма. А зверху – «грибок» від дощу. Він легко знімається, і туди можна гранату пропхнути», – таким собі спокійним голосом каже бабуся, а сама кота продовжує гладити…
Ну, ми в двір тихо зайшли, хату обійшли, бачимо – погріб. А позаду вихід труби, на який «грибок» зверху посаджений. Діаметр труби, прикинули, норм, граната легко зайде. Хлопці стали по обидва боки від входу, а наш «Сніф» зняв «грибок» і я Ф-1 усередину запустив. Гахнуло достойно. Хлопці зайшли до погребу. Піднімаються.
– Значить, так – там у трьох тіктокерів можна закривати канали. Нових відео не буде. А четвертий поки живий. Бабуся помилилася. Їх четверо. І це… Ти бабусі всю консервацію убив. Іди, вибачайся.
– Та яка там консервація, – каже бабуся, коли пішов до неї вибачатися. – Я вже давно не для себе кручу. Для сина і внуків. А я ж їх уже скільки не бачила через цих нехристей. Ви швидше звільняйте тут все, і я нових заготовок нароблю. Ще й вам дістанеться. Ви навіть не уявляєте, як ми вас чекали.
Так що, Слава, бабульки – це наша секретна зброя. Вона нам, до речі, сказала, хто з орками співпрацював. Безцінна бабуся виявилась. Можеш викласти історію. Мене мало хто читає, а в тебе прочитають. Нехай знають, що наші бабусі – це вогонь і сила!»
Ділюсь цією історією з Херсонщини з дозволу автора і вчергове переконуюсь, що найбільша цінність в Україні – це люди. І вони чекають на звільнення від окупантів. Скоро дочекаються. Україна переможе. Я це точно знаю!
Слава Україні!