Її присутність у своєму житті завжди сприймав як щось звичне. Ще відтоді, як вона повідомила йому про свою вагітність, і він спокійно відповів: «Ну, тоді будемо одружуватись». На той час його життя наближалося до тридцяти, та й вона була ровесницею. Не приховував, що якби не дитина, то й далі довго ходив би у парубках – його все влаштовувало.
Особливої пристрасті між ними не було, але жили в шлюбі добре. Потім народилася ще одна дитина. Батьком він був хорошим, дітей обожнював. Минули літа, дочекались онуків – і життя заповнила ще одна хвиля шаленої любові. Дівчаток-онучок балував, з онуком міг днями длубатись у старенькій машині. І весь цей час із ним поруч була дружина. Вона працювала від зорі до зорі, завжди йшла з ним по життю, і її присутність була такою очевидною… Виглядала його з далеких відряджень, боролася за нього, коли запивав (було й таке), пробачала й інші провини, чи не силоміць водила до лікарів, коли хворів. Багато років доглядала його стареньких немічних батьків і стала їм справжньою донькою. Була така мудра, що завжди давала йому відчувати свою перевагу над нею, однак тихенько усміхалася собі, бо розуміла: все тримається на ній. Смачно готувала, але він не завжди це помічав. Їхній дім потопав у квітах, але він сприймав це як її примху. Щовихідних тягла його на базар, а він завжди бурчав, хоч і розумів: треба.
Вона ніколи нічого у нього не попросила, лише раз – склянку води, коли їй раптово стало зле… Коли приніс, було вже пізно. І раптом він гостро відчув свою самотність, яку ні діти, ні онуки заповнити не могли – у них своє життя. Він зрозумів, що весь його світ обмежувався нею, їхнім домом і подвір’ям. І розширювати межі цього світу він ніколи не відчував потреби. Бо насправді був щасливий у цьому своєму мікрокосмосі. Центром якого, виявляється, була вона. Він зрозумів, що навіть своєю впевненістю завдячував їй, бо вона була його кам’яною стіною, фундаментом. А як її не стало – втратив цю опору, відчув себе безпорадним.
Завтра знову зійде сонце, і буде день, і прийдуть внуки, але вже ніколи не буде так, як було з нею. І більше ніхто не приготує обід, і не потягне його на базар, і ні з ким буде забрати онуків зі школи, а ввечері обговорити телепередачу.
Він зрозумів, що тепер він завжди засинатиме і прокидатиметься сам. А ще усвідомив, що все його життя – це і була любов. Однак через простоту свого характеру осягнув це лише зараз, коли її не стало. А може, вона все ж чує його з неба?
Христя МАЙСТРЕНКО.
