Чи можна познайомитися з Героєм, котрого нема вже на цьому світі? Як відкрити для себе незнайому за життя людину, про яку розповідатимеш? Фб-сторінка Володимира Вакуленка зараз знову доступна для всіх — заходь, дивись, читай…
Головна світлина — червоно-чорний прапор із написом «Україна понад усе». Нижче — попередження: «На моїй стіні мовою окупанта не спілкуються! Толерастів та пристосуванців у друзі не додаю!» У дописах — пояснення: «Не важливо, ким ти був учора. Мені важливо, ким ти навчився бути за 8 років рашистсько-української війни…»
Ось він на фото, із тризубом на футболці й татуюванням на руці. Красномовні рамки до аватарки: «Росія — ворог», «Голосую не по приколу», «Слава Україні. Героям слава!»
Червоно-чорну стрічку з руки не знімав. Рюкзак — у військових шевронах ЗСУ. Дарма, що через село не раз пролітали джипи з рашистськими номерами. Один навіть із прапором «дири». Зателефонував тоді, щоб «зустріли»…
2021-го хотів виїхати з рідної Капитолівки, що за 8 км від Ізюма. Боліло «акакаяразніца» від старших, підхоплене молоддю, і шансон із автівок переселенців: «Колись село або самознищиться, або його прийдуть «спасати». Ми перші на черзі після Донеччини. Як пояснити це людям?» Не розумів, чому ті, з ким у школі разом учили українську, говорять російською.
Передчуття мав. «То буде війна саме для тих, хто «устал» від неї…» І разом із тим — упевненість: «Навіть коли і почнеться, то стане для Х..ла останнім Дебальцевим. Амінь!»
24 лютого ділився із друзями вірою: «Україна вистоїть…» Збирався здати кров для поранених. «Колядував» на потреби Тероборони.
Останні дописи — від 3 березня 2022 року. Про розбомблений Ізюм і придбані для ТРО «на всю готівку» 6 пачок цигарок.
«Наразі все, тримаймося. Все буде Україна! Ми переможемо!»
Володимир Вакуленко-К — так називав себе. К — бо з Капитолівки. Тут і народився 1 липня 1972 р. Єдиний син у батьків. «Навчався в життя», казав про свою освіту. Служив у війську, отримав там групу. Працював «від вантажника до письменника». Двічі одружувавсь і розлучався.
Колишня дружина, Ірина Новіцька, згадує Володимира творчим, запальним, безкомпромісним, часом різким у судженнях. Проукраїнський у всьому. Трагічні дні Революції Гідності провів на Майдані, був поранений. Його спогади «Моя революція» — доступні в інтернеті. Із теплом згадував 2014–2016 роки: «В ті часи ми почували себе людьми з великої літери».
БАГАТОГРАННИЙ
Він переклав українською для Вікіпедії історію країн світу. Цікавився нумізматикою. Захоплювався творчими ідеями щодо оформлення будинків. Сокирою з пилкою корчував за селом хміль і поросль. Як результат, близько 5 машин дрів потроху перевіз додому кучмовозиком, аби зекономити газ. На звільненій землі ростив фруктовий сад. І — парк для всіх сільчан. Дивувався тим, хто не знав, чим зайнятися без спиртного, — сам до хати заходив уже затемна. Вважав: треба докласти власних зусиль, аби добре житии, — і писав у Фб: «…а я хочу жити добре. В мене одне життя…» Працював під музику. Любив рок — але «принципово жодної московоротої пісні». Займався спортом, щоб мати змогу самозахисту.
При в’їзді до села насадив грядку чорнобривців: «Отак їде машина, а обабіч дороги маленькі сонечка душу радують. А що, красиво». Планував, що квітів там побільшає, але яких саме, вирішувати не поспішав: «Ще попереду старість». Йому казали: «Ти — чудова людина», на що міг відповісти: мовляв, ліричним Бодлером був раніше, «в минулому житті». Можливо, іще ліриком написав: «А ось там у Бога Я позичив зорі. Посіяв у полі, Соняхи зросли».
Писати почав у дитинстві, хоч ніде не вчився цьому. Дар Слова спонукав шукати себе в різних літературних сферах. Ще з 2001 р. багато друкувався у ЗМІ, входив до літоб’єднань, головував у двох редакціях, був кореспондентом журналу, співкоординував літературні проєкти. Підготував до друку й видав альманах «Ізюмська гора» з текстами молодих земляків, уклав антологію білоруської поезії. Творив верлібри та новели, видавав поетичні збірки. Роман, відзначений міжнародною премією, вже перевидавали. Писав спогади для нової книги «Смерч над териконами». Автор 13 книжок. Його твори перекладено багатьма мовами. Свій стиль у поезії й прозі називав «конрлітературою». У довгому переліку літературних конкурсів і премій, відзнаки яких отримав — «Коронація слова» (2014), «Гранослов» (2016). І «Срібний тризуб» — за літературні досягнення до 20-ліття Незалежності України. Організовував і невеликі літературні фестивалі, — в Донецьку й Запоріжжі.
НАТХНЕННИЙ БАТЬКІВСТВОМ
Удруге ставши батьком, почав писати і для дітей. У тих рядках було стільки батьківської ніжності! «Хай тобі насниться кольоровий слоник, Райдужна лисиця І моря солоні…»
Малий син Володимира — особлива дитина із діагнозом «аутизм» — став першим слухачем веселих рим. «Спи, мій вередулько!» — це теж до нього. Під час прогулянок батько розповідав малому вигадані історії. У добрих віршиках відтворювалися й побутові сценки. Дебютні книжечки полюбилися малятам.
Після розлучення сином займався переважно сам: мама Віталіка, Ірина, мешкає в іншій області, пересувається на візку. Тож робив усе можливе, аби допомогти сину розвиватися, адаптуватися до життя. Улітку 2022-го планував ретельно обстежити його для уточнення діагнозу в Харкові.
А як письменник — прагнув дати доступ до книжок кожній дитині. Кошти на задуманий друк 5–10 дорогих дитячих книжок шрифтом Брайля з адаптованими малюнками збирав з миру по нитці. Разом із однодумцями дарував малечі з важкими порушеннями зору радість читання. Хотів вступити до Спілки письменників, аби почутися в центрі подій.
Із перших днів війни мама Віталіка зі своїми рідними просила Володимира виїхати з сином подалі від фронту. Письменник відмовлявся: крім сина, опікувався ще й батьком після інсульту. Вважав, що потрібен у Капитолівці: «Тут моя земля!» Мав добрих друзів у селі й Ізюмі. Ірина знала: він носив харчі на блокпости, збирав кошти, купував найнеобхідніше для земляків із місцевої ТРО. Віталіка брав із собою.
Зрештою домовилися: Володимир бодай вивезе сина. Сам збирався будь-що повернутися. Та Ізюм уже почали бомбити, траса на Харків прострілювалася. Передав через Ірину: за найменшої можливості допомагатиме й надалі як волонтер. Коли до Капитолівки зайшов ворог, встиг через неї поінформувати про кількість окупантів. Надалі зв’язок зник.
Ще в квітні жінці стало відомо: колишнього чоловіка забрали за доносом. Кілька місяців його друзі й усі небайдужі користувачі соцмереж поширювали дописи про нього з гештегом #SaveVakulenko, сподіваючись, що Володя живий.
ЩОДЕННИК ПАТРІОТА
Після звільнення Ізюмщини до Капитолівки приїхала письменниця Вікторія Амеліна — й отримала з рук Вакуленка-старшого Володин щоденник. Той закопав зошит під вишнею ще 23 березня, попросивши батька: «Віддай, як прийдуть наші». У Харківському ЛітМузеї змогли врятувати безцінні свідоцтва патріота, просушивши, просканувавши й розшифрувавши близько 30 щільно заповнених вологих сторінок, від змісту яких — сироти шкірою…
«Ніколи не думав, що моє рідне село стане епіцентром окупації рашистів. Мені з моїми проукраїнськими патріотичними поглядами вкрай небезпечно було б опинитися затиснутому у вороже кільце, але я не мав вибору». «Не зуміє він без мене, я йому — все», — відчував відповідальність за сина. Став «постачальником» для ТРО. Гадав: оскільки має групу інвалідності, окупанти його не чіпатимуть.
«Свої страшніші за ворога… У перші дні окупації побачив чимало стукачів, які готові були розповісти про все, що цікавило ворога, за кілька цигарок чи кусень хліба. Хлопці, які воювали з перших днів війни… були здані», — свідчив у щоденнику. Підсумовував: «Звикаєш до всього. Головне, ким ти в усьому цьому залишаєшся».
Востаннє дописував 21 березня: «А сьогодні, в День поезії, в небі привітав мене невеликий журавлиний ключ. І крізь їхнє «курли» ніби чулося: «Усе буде Україна! Я вірю в перемогу!»
Ці рядки ще читатимуть Україна і світ. Відомо, що харківське видавництво «Vivat» у співпраці з PEN Ukraine має видати книжкою щоденник патріота.
«ЗА НАЦІОНАЛІЗМ»
Коли почалися бомбардуванння, відпрацював із сином команду «Лежати». Для 14-річного Віталіка, який не розумів, що відбувається, це стало веселим заняттям. Це мало для батька свої плюси: аби лише син не злякався. Останню хлібину для хлопця ділив на 5 частин. Собі збирав крихти, «щоб хоч трохи відчути смак хлібчика». Готувати доводилося на вогнищі у дворі. У цей час за ним і приїхали п’ятеро — лнрівці й росіяни. Батькові тоді дорікнули: «Что ж ты националиста воспитал?» — «Звідки інформація?» — «Нам сказали». Тож Володю здали свої «вовки в овечих шкурах»…
…Привезли їх із Віталіком тоді, як і забрали, — удвох. Володю сильно побили — це все, що сказав батькові. За день забрали вдруге вже самого, просто з садка, без верхнього одягу, в капцях. Озирнувшись, гукнув до батька: «Слава…» Той упевнений: син волів сказати «Слава Україні!»
Цього разу Володя не повернувся. Мати пішла шукати сина до окупантів. Одного впізнала: був серед тих, хто забирав сина вперше. Її завірили: незабаром повернеться, не треба хвилюватися. «Мы же не нацисты!» — останній аргумент. Усі, кого перед тим забирали, повернулися, крім Володі. Зникли ще троє чоловіків. Їхні обгорілі тіла зі слідами катувань згодом знайшли в лісі… Подальші пошуки Володі нічого не дали.
Після деокупації в Ізюмі виявили місце масового поховання із понад 400 тілами. В журналі поховань, який за окупації вела місцева ритуальна служба, під номером 319 було записано Вакуленка. Однак пошуки ускладнилися неточностями. Встановити істину допомогло розслідування Суспільного. Журналістка Катерина Лихогляд знайшла фото тіла, зроблене перед похованням під цим номером, із татуюванням на руці та простреленим військовим квитком. Чоловік, який ховав письменника, розповів: випадково виявивши тіло вбитого, яке вже близько місяця лежало край дороги, росіяни розпорядилися забрати його для поховання 12 травня. Обставини загибелі дотепер невідомі. Але ДНК-експертиза підтвердила: це Володимир Вакуленко. Про все це йдеться у фільмі від команди Суспільного: https://youtu.be/4cm6kmJbF7o.
Покарання знайде вбивць її сина, сподівається мати. Володимира відспівали в Свято-Дмитрівському храмі УГКЦ у Харкові. Поховали там же, на 2-му міському цвинтарі, аби Віталик мав змогу навідати батькову могилу. Рідні боялися, що в Капитолівці Володя й по смерті не матиме спокою. Бо є ті, хто бажав його смерти. І поки правосуддям не названі їхні імена, — лише Бог їм суддя. Та далеким від Божих заповідей не збагнути, що Божа кара — найстрашніша. До розуміння цього їм треба йти вічність, як і до покаяння. «Бєс» — називали за позивним окупанта, озброєного пістолетом Макарова, з числа тих, хто забирав Володю. Дві кулі, знайдені в тілі Вакуленка під час експертизи, теж були випущені з «Макарова»…
«Найкоханіша Дівчина — Поезія», — зізнавався письменник. У День поезії в Харківському ЛітМузеї відбувся присвячений його пам’яті фестиваль «Читання на драбині». Упродовж трьох днів там експонувався його щоденник. А 23 березня, в річницю, коли востаннє провів день із рідними, спільними зусиллями PEN Ukraine, Харківського ЛітМузею, Резиденції «Слово», «Доброчинця», «Видавництва Старого Лева» та бібліотек — Капитолівської та Львівської обласної для юнацтва ім. Р.Іваничука — його пам’ять ушанували, провівши Книжковий день для дітей Капитолівки й Ізюма. Відтепер так буде щороку.
Пам’ятаймо разом!
Допомогти хворому батькові письменника Вакуленку Володимиру Григоровичу можна на картку Ощадбанку 5167 8032 7964 0549. Картка Ощадбанку матері Володимира, Ігнатенко Олени Григорівни, на яку збирають кошти на підтримку сина Віталія: 5167 8032 8525 8682
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
Фото — з Фб-сторінки Володимира Вакуленка-К.
