Яке непередбачуване життя, яка безжальна його дійсність. Особливо ж — теперішня. Коли війна забирає українські життя не лише на полі бою, не лише під ракетними обстрілами росіян. Її жахливу наругу над Україною, над нашим народом, нашою землею просто не витримує людське серце…
Ще зранку того дня працювала над запланованою в номер порадницькою гостиною, а заглянувши до Фейсбуку, побачила сумну звістку. І тепер пишу про нашу пісенну легенду, про народного артиста України, співака, засновника та організатора періодичного Міжнародного фестивалю родинної творчості «Мелодія двох сердець» Віталія БІЛОНОЖКА в рубриці «Постать» — пишу про нього в минулому часі.
Повідомлення про те, що 9 січня 2024 року раптово обірвалося життя улюбленця, без перебільшення, мільйонів українців — і не лише тут, в Україні, а й далеко за її межами, — стало шоком не тільки для його рідних і близьких, друзів, творчих побратимів. Воно боляче торкнулося кожного українського серця, в якому впродовж багатьох десятків років звучала його пісня — така щира і глибока, справжня і людяна, як і він сам. Звучала його неповторним, оксамитовим голосом — рідним, упізнаваним, який не сплутаєш ні з яким іншим.
Він любив свою пісенну справу. Любив сім’ю. Любив людей. Любив Україну й завжди вболівав за неї. І дуже близько брав до серця те, що коять нині з нашою країною російські нелюди…
А в пам’яті зринають і новим змістом наповнюються слова Віталія Васильовича, сказані під час нашої останньої порадницької гостини, в червні 2020 року:
«Думаю, що прожив чесно. Нічого ні в кого не вкрав, усе нажито трудом. З усіма був люб’язним, усім був другом. Якщо з мене робили «першу ступінь ракети», яку потім відкидали, коли входили в інші виміри, то чого на них ображатися? Значить, то не друзі були, не мої люди. Значить, щось у них не розгледів. На минуле не ображаюся. Хіба — на себе, що інколи робив помилки. Звісно, тривожно за сьогодення і майбутнє, тому й прошу: подай нам, Боже, милості своєї, спаси Україну — для нас, для дітей, для онуків».
Прощаючись із великим співаком, згадуємо про його життєвий, творчий шлях, про те, яким був у пісні, у своїх думках, словах, вчинках.
ПЕРША ЗУСТРІЧ В «ПОРАДНИЦІ»
Віталій та Світлана Білоножки — особливі люди в житті нашої «Порадниці». Саме вони стали її першими зірковими гостями далекого 1997 року, прийнявши моє запрошення до розмови напередодні різдвяно-новорічних свят. Приїхали до редакції ще маловідомої газети, яка тільки-но робила перші кроки на своєму шляху до багатотисячної, а за рік-другий і понад півторамільйонної читацької аудиторії. Те щире спілкування з подружжям Білоножків, а затим вдячні відгуки читачів за таку зустріч на сторінках «Порадниці» надихали й додавали впевненості в нашій подальшій порадницькій роботі.
І, як на мене, то з їхньої легкої руки по тому ще стільки прекрасних, талановитих, справжніх українців побувало на нашій порадницькій гостині за ці майже три десятки літ існування газети. Та й з подружжям Білоножків наші читачі мали ще не одну можливість зустрітися, адже артисти завжди були відкриті до спілкування.
«А Я Ж СКРІЗЬ СПІВАВ»
Про свою рідну Слободу в Буринському районі, що на Сумщині, де народився 11 червня 1953 року, Віталій Васильович завжди говорив зі зворушливою теплотою. «Ностальгую за своїм дитинством, за рідним селом, підтримую зв’язок…», — зізнавався в розмові і згадував:
«У мене з братами велика різниця у віці, старший Анатолій був 1938 року народження (це той, котрий у космонавтиці працював, був дублером Павла Беляєва). Вони вже вилетіли з батьківського гнізда, а я ще тільки пішов до школи. Батьки дуже любили свого найменшенького, носилися зі мною. Тато був головою сільради, мама працювала в школі бухгалтером, нерідко й учителів підміняла. Вона дуже гарно співала!
…А перші мої концерти, як і багатьох інших артистів, теж, так би мовити, із табуретки починалися. Вдома нерідко збиралася сільська інтелігенція, нагостювалися, наспівалися, а тоді й до Вітьки: «Заспівай!» А Вітька ж скрізь співає: і як на воротах сидить, і як корову пасе — рот у мене не закривався».
Згодом хлопець брав активну участь у художній самодіяльності — і на районному, і на обласному рівнях. І шлях собі в житті обрав творчий. Закінчивши загальноосвітню середню школу та музичну семирічку по класу акордеона, продовжив навчання в Сумському музичному училищі, на диригентсько-хоровому факультеті. Працював у Чернігівській філармонії. Коли ж служив у армії, в десантних військах, то був учасником Ансамблю пісні й танцю Київського військового округу. Затим навчався в Київській державній консерваторії по класу вокалу, та ще й у легендарного Костянтина Огнєвого!
Віталій Білоножко дуже багато виступав, працюючи ще з 1981 року солістом Держтелерадіо України. Бувало — по 2–4 концерти на день. А в зоні відчуження Чорнобильської АЕС провів аж 49 концертів!
Співак багато зробив для популяризації української музики не лише в Україні, а й за кордоном. Він представляв українську культуру, зокрема, у США, Канаді, Китаї, Великій Британії, Франції, Угорщині, Німеччині, Польщі, Чехословаччині, Японії, Сомалі.
Не раз кликали талановитого співака за кордон. Просили залишитися в тій же Америці, давали, казав, будинок, машину. Відмовився. Як і від роботи в Ленінградському мюзик-холі, хоча обіцяли і житло, і звання — аби тільки згодився. Та хіба міг залишити сім’ю, батьків, Україну?!
«ЩОБ ЗАКІНЧИЛАСЯ ВІЙНА ПЕРЕМОГОЮ»
Про те, що боліло найбільше, Віталій Васильович висповідався на своїй сторінці у Фейсбук, не знаючи, що то буде його останній допис.
«Ой, як би багато я віддав би, щоб повернутися у звичне русло творчого життя, щоб ще бачити знакових супутників по життю, щирих друзів, котрі пішли у небуття!..
Щоб закінчилася війна Перемогою, щоб видовбати, позбутися цих оскаженілих злодіїв війни — курвосусідських із гарему проколотих, таврованих народів — напханих злом до України!
Щоб зустрітися і притиснутися з батьками, однокласниками, однокурсниками, з друзями по Хрещатику, 26, з колегами по цеху, теж зламаними віком, і життям, і війною. Щоб не проскочити повз чужу біду, бо ми всі невід’ємні від свого мужнього Народу! Нехай незламний Новий рік подарує усім щасливе майбутнє!!! Вітання друзям і доброзичливим приятелям — невичерпних гараздів у всіх проявах на кожен день!!!!!! Амінь!», — побажав нам усім наостанок 31 грудня 2023 року.
А це його слова з нашої останньої порадницької гостини, в червні 2020 року:
«Я би в Господа попросив, аби спас Україну для нас, українців, етнічних, і для всіх тих, хто населяє і любить її. А з особистого — аби всім, хто любить мене, мою родину, моїх друзів, любить те, чим живу я, і те, що потрібно людям, зберіг здоров’я і подовше потримав на цьому світі. Бо так боляче й образливо, коли гарна, талановита людина рано йде з життя. То найстрашніше, коли відкриваєш записну книжку, і вже скількох знакових людей, із котрими дружив, працював, котрі робили тобі добро, немає серед живих. Але не викреслюю їх контакти, думаю, а може, хтось та й озветься… А ще дуже хотілося бодай на годинку побачитися зі своєю великою ріднею…»
Тепер він зустрінеться зі своєю ріднею на небесах, а ми ще довго відмовлятимемося викреслювати його телефонний номер у своїх записниках…
ПРОЩАННЯ
Прощалися з Віталієм Білоножком у Києві 12 січня, в Національній філармонії України. Морозний день не завадив тисячам українців прийти та з оплесками провести Артиста в його останню дорогу.
Поховання відбулося на Байковому кладовищі.
…Змовкла земна мелодія його серця, й звучатиме вона тепер у небесному хорі. А нам він залишив свої безцінні пісенні скарби. Україна має пишатися, що на її землі народився, жив, творив і співав такий чоловік, як світлої пам’яті Віталій Білоножко.
Повну версію розповіді-спогадів про ВІТАЛІЯ БІЛОНОЖКА можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця» від 18 січня 2024 року.
Автор – Тетяна Власюк, головний редактор газети «Порадниця».
