Усі захворювання мають характерні ознаки — симптоми (грец. — випадок, збіг, ознака), тобто прояви патологічного стану або порушення певного процесу в життєдіяльності організму. Успішне ж лікування значною мірою залежить від вибору і застосування відповідної ефективної методики подолання недуги, що ґрунтується на встановленні правильного діагнозу (грец. diagnosis — розпізнавання).
У свою чергу для точного діагностування потрібна вичерпна інформація про локалізацію та причини порушень в організмі. Критеріями для оцінювання цих розладів, тобто визначення захворювання, є порівняння одержаних даних з показниками нормального стану, здорового, оптимального процесу життєдіяльності.
Серед таких показників — температура тіла, кров’яний тиск, пульс, характеристики процесу дихання, а також забарвлення і неушкодженість шкірних покривів, анатомічний і фізіологічний стан органів і систем, результатів їх функціонування. Зокрема останнє визначається за так званими титрами крові, сечі, інших рідин за допомогою лабораторних аналізів. Цілісність або, навпаки, ушкодження, збої певних органів встановлюють на підставі апаратурних досліджень — рентгеноскопії, ультразвукового, магніторезонансного та інших технічних засобів обстеження.
Діагностування розпочинають зі спілкування лікаря та пацієнта на підставі суб’єктивних скарг останнього та об’єктивного оцінювання його фізичного стану в процесі медичного (фізікального) огляду. Звісно, одержану інформацію лікар класифікує в порівнянні з уявленнями про медичну норму, тобто стан здорової людини. Визначаючи діагноз, фахівець керується не лише словами хворого про його стан, оглядом, вимірюванням кров’яного тиску, пульсу, вислуховуванням за допомогою фонендоскопа характерних звуків биття серця, дихання, а й результатами інших медико-діагностичних досліджень і подальшим спостереженням за перебігом хвороби. Враховує також вік, стать, характер і специфіку трудової діяльності, спосіб життя, соціальне становище, місцевість та інші немедичні обставини. Одним із визначальних факторів для встановлення правильного діагнозу є знання, досвід лікаря (фахова кваліфікація), а також те, що має назву медичної інтуїції. Недарма ж про представників цієї професії кажуть «чудовий діагност», «лікар від Бога» тощо.
За термінами і нагальністю (актуальністю) розрізняють ранній і пізній діагнози, а за ступенем доведеності — попередній (або клінічний, гіпотетичний) і остаточний, що встановлюють за аналізом перебігу захворювання та ефекту від лікування (лат. diagnosis ex juvantibus — буквально: діагноз на підставі засобів, що допомагають). Застосовують і диференційний діагноз, по суті, процес порівнювання клінічної картини захворювання з симптомами інших імовірних хвороб. Заключний (остаточний) діагноз ставлять лише після того, як проаналізовано всі об’єктивні й суб’єктивні симптоми, проведено всі необхідні обстеження і немає сумнівів у правильності висновків. Якщо в пацієнта виявлено не одне захворювання, а більше, то фіксують основний і супутній діагнози, адже певні захворювання виникають як наслідок або ускладнення інших.
На жаль, навіть у разі встановлення точного діагнозу лікування часто не дає бажаних результатів. Тут даються взнаки індивідуальна реакція хворого на ті або інші терапевтичні засоби, а що особливо прикро — відсутність таких на нинішньому етапі розвитку медичної науки, коли поки що невідомі справді ефективні шляхи подолання певних захворювань (наприклад, певні види раку, СНІД). Серед інших передумов неефективного і навіть шкідливого лікування — встановлення помилкового діагнозу або відсутність будь-якого.
Річ у тім, що існують безліч захворювань зі схожими симптомами. Приміром, підвищення температури тіла (гіпертермія) супроводжує розвиток інфекційного ураження організму, запальних процесів (ГРВЗ, загострення хронічного тонзиліту, пієлонефрит, холангіт та інші), а то й як реакція на деякі медикаменти. Коли важко визначити причину гіпертермії навіть за допомогою диференційного діагнозу, то стан організму характеризують як «лихоманку неясного генезу», тобто хворий фактично лишається без діагнозу, а отже, без апробованого лікування.
Втім, як підкреслював великий лікар епохи Відродження Парацельс, «люди вмирають не від відсутності діагнозу, а від порушення життєдіяльності органів і систем організму». Тож правильно визначити ці порушення і призначити відповідне лікування і є завдання лікаря. Однак і хворий та його близькі мають докласти зусиль, аби знайти лікувальний заклад або лікаря-фахівця для пошуку надійних засобів для одужання.
Оксана МАХАНЬКОВА, сімейний лікар.
