Василь Попадюк: «Незмірно пишаюсь, що я — українець»

Якось ці всі почуття настільки гіперболізувалися. Та й гріх зараз не гордитися своїм народом, своєю нацією. Незмірно пишаюся, що я — українець. Українці настільки підняли себе в очах світу, що раніше те й годі було уявити. Але, на жаль, сталося це через таку велику біду, принесену рашистами. Та вона дуже згуртувала українців — і не лише в самій Україні, а й скрізь по світах, де вони були і є. Я це відчув буквально з перших днів вторгнення. Ми в Канаді відразу почали долучатися всіляко до підтримки України й постійно те робимо: граємо концерти, збираємо кошти. Допомагаємо й тим українцям, хто тікав сюди від війни. А їх немало. Слава Богу, маю тут надзвичайно багато друзів, і вони всі підтримують, хто чим може. Скажімо, мій друг Володя Бурко, котрий живе в Канаді, дуже допомагає. Він має гольф-клуб, ресторан і дві фабрики. Дає роботу та безкоштовне житло новоприбулим. А в Торонто проживання дуже коштовне. До речі, ще на початку війни ми провели великий тур по всій Канаді – збирали гроші для українських діток, і Володя був постійно з нами, він усе профінансував — поїздки, харчування. Багато робить для України й доктор Олег Кліпич.

Вони вразили тим, що так потужно повстали і дали величезну дулю нашому нерозумному сусідові, який чомусь вирішив, що має право нищити Україну. Повстали всі, в тому числі й російськомовні українці, яких він начебто йшов рятувати.

Я ж народився і до 1997 року жив у Києві, то знаю, що і в нашому будинку далеко не всі, м’яко кажучи, шанували українську мову, більшість була російськомовною. А тепер кажуть, що рашисти вчать їх ненавидіти російську мову. Бо Україну, людей її вбивають. Біда прийшла і до близьких людей із нашого будинку, де тепер мама з моїм братом живе. Сусід наш Дмитро Сербін, футболіст, лікар, пішов на фронт і був снайпером убитий. А я його з дитинства пам’ятаю, дружив із моїм братом, допомагав йому та мамі, коли вони хворіти почали…

Сьогодні українці вражають своєю незламністю, бажанням будь-що перемогти в цій несправедливій війні.

Переважно люди дуже чекають Перемоги, аби вже поїхати додому. Адже у багатьох жінок в Україні залишилися чоловіки, у когось сини, батьки. Знаю такий випадок, як жінка з Харкова знайшла собі тут роботу, почала досить непогано заробляти, і все одно вже повернулася додому, хоча ж там ще дуже й дуже небезпечно. Є люди, котрі не приживаються на чужині, хоч би що їм тут пропонували, давали, платили. От не своє — та й годі. Таким легше бути під ракетами, обстрілами, аби лишень удома.

Ви ж знаєте, що в мене є два гурти Papa Duke Band: один у Канаді, другий — у Києві. І мій друг, побратим Роман Недзельський, котрий грав у ньому на гітарі, від початку повномасштабного вторгнення підписав контракт із ЗСУ та пішов боронити Україну. На передову. (Роман Недзельський — заслужений діяч мистецтв України, продюсер, генеральний директор Національного палацу мистецтв «Україна». — Авт.). Нині Роман у Бахмуті, 135-й батальйон. Хоч би коли з ним говорили по телефону, постійно чути вибухи — і це не по телевізору, а в реальному житті такі жахіття відбуваються. Я пишаюся Романом, він дуже мужня людина. І так само барабанщик Саша Лебеденко на фронті, мій ще один великий друг, поет, пісняр Петро Мага теж пішов добровольцем.

Хочу відразу бути в Україні. Хочу брати участь у якихось дійствах, святкуваннях з нагоди нашої Перемоги, на яку ми всі так чекаємо.

Київ — Торонто — Київ.