Ми чули й бачили його впродовж багатьох років у телеефірах — як диктора, ведучого новин, президента Національної телекомпанії України. Його впізнаваний, харизматичний голос як ведучого звучав зі сцен відомих фестивалів, зокрема таких як «Червона рута», «Слов’янський базар», «Зірки світового балету», багатьох інших мистецьких заходів. Він ставав частиною, певним символом урочистих і значимих для українців днів та подій.
Чуємо його і в документально-телевізійному серіалі «Відкриваючи Україну», автором та продюсером якого є.
Тепер його часто чують і бачать ті, хто воює за Україну, хто разом із ним усіляко допомагає нашим захисникам здобувати Перемогу.
Про життя у часі війни, процеси в українському суспільстві зі знаком плюс і знаком мінус, про волонтерство, про сучасний культурний простір і «Червону Руту», про майбутнє України та її Перемогу говоримо з народним артистом України, педагогом, добровольцем, волонтером Василем ІЛАЩУКОМ.
ПРО ПРІОРИТЕТИ У ЧАСІ ВІЙНИ
Наша Перемога і можливість повернути додому сина — ось мій пріоритет. Адже моя дитина зараз перебуває зі своєю мамою за кордоном. Це — неправильно, неправильно з будь-яких міркувань. Але, на жаль, ми, українці, мусимо чинити так, аби вберегти своїх дітей від війни. Тому моє найбільше прагнення — якомога швидше повернути все і всіх на свої місця. Україну повернути в кордони 1991 року. Мир повернути українцям. На жаль, життя наших славних Героїв уже не повернути. Не повернути й час, який ми втратили за роки цієї страшної війни. Замість того, аби розбудовувати наші мирні міста і села, дбати про наше майбутнє, майбутнє своїх дітей, на жаль, мусимо воювати з агресором, робити все для того, аби закінчити війну й відбудовувати зруйноване, знищене ворогом.
ПРО МОТИВАЦІЮ У СУСПІЛЬСТВІ, ВОЛОНТЕРСТВО
Мотивація, справжня, на моє переконання, була тоді, в перші дні, місяці, ну, ще рік-два після повномасштабного вторгнення. А тепер мотивації для багатьох людей уже і немає. Тим, хто підтримує наші Сили оборони впродовж останніх понад трьох з половиною років, вона і не потрібна. Ті, хто цим не займався досі, вже й не займатиметься. На жаль, для багатьох (даруйте, мені навіть важко назвати їх українцями) громадян України, наших можновладців війна — це заробіток. Знаю про те з багатьох прикладів, із розмов з безпосередньо причетними до влади, з розмов із хлопцями, котрі на передовій. Тому що буваю там, у них, дуже часто — практично що два тижні. За свій обов’язок маю забезпечити побратимів усім необхідним — військовою медициною, автомобілями, тим, що допомагає їм нищити ворога і про що не можу розповідати… Загалом уже перегнав на передову 53 авто.
ПРО ЗВИКАННЯ ДО ВІЙНИ, МОБІЛІЗАЦІЮ
Доведено вже істориками, що війна, яка триває більше двох-трьох років, перетворюється на стабільне, стале життя. Хоча ми щодня втрачаємо багато наших захисників, цивільних українців. Але, на жаль, багато людей починають із цим миритися, шукати можливість, як вижити. Прикро, звісно, коли не всі й розуміють, що війна триває. От коли, наприклад, у свої рідні Чернівці приїжджаю, дуже відчуваю це, бачу. Чи деінде на заході країни, зрештою, й у самому Києві, хоча ж столицю ворог часто атакує ракетами, дронами.
… Ми бачимо, що робиться в ТЦК, яким чином зараз проводять і агітацію наших рекрутів до війська. Це все мені дивно та прикро. Адже не так мало би бути все. Очевидно, українську владу влаштовує така ситуація… А ми ж пам’ятаємо, як на початках було: величезні черги біля військкоматів, усі хотіли захищати Україну, свою землю. Так могло би бути й сьогодні. Але, на жаль, чиновники, влада наша вирішили піти іншим шляхом, і це все дуже неправильно й дуже засмучує.
Тому, вважаю, довше залишатися при владі нинішнім чиновникам, які вже втягнулися в стан війни, втягнулися в стан бізнесу, не можна. Нам потрібні вибори. Розумію, що під час війни нереально їх провести. Але треба робити все можливе і неможливе, аби скасувати воєнний стан, якось домовлятися. На жаль, перемогти ворога дуже складно. Ціна буде дуже високою. Ризикуємо втратити ще мільйони українців. А цього не можна допустити. Розумію, що не можна допустити і втрату територій українських, але треба знаходити якусь золоту середину. Аби не втратити націю, не втратити народ. Інакше не буде кому воювати, кому боротися. Бо тим, які залишаться, буде просто байдуже, в якій країні жити. А ждунів так званих у нас дуже багато. Приїжджаючи до хлопців на фронт, бачу, що половина з них ходить у цивільному. Пояснення таке: дуже багато наших позицій здають місцеві. Залишилися там здебільшого проросійські люди, які не хочуть виїздити, насправді чекають на «своїх». І здають наших хлопців. Зрадники, виявляється, є і серед самих військових… Тому, чесно вам скажу, хоча мене за це можуть засуджувати, можуть не зрозуміти: ті території, які захоплює, знищує війною окупант, для мене зараз менш важливі, ніж побратими, наші воїни, котрі гинуть сотнями і тисячами на фронті. Для мене головне, щоби живими залишилися мої друзі, побратими, мої земляки, українці. Території ми колись відвоюємо — це однозначно. А от людей уже не повернемо. Знищується цвіт нації. Нас очікує страшний демографічний стан у найближчі 10–15 років…
ПРО УКРАЇНЦІВ ЗА КОРДОНОМ ТА ДОПОМОГУ УКРАЇНІ
Буде трагедія, коли не повернуться ті всі наші діти, котрих мами рятували за кордоном від війни. А дорослі, які самі себе рятували… Ну, розбудовувати ж Україну потрібно буде… Але, чесно кажучи, не хотів би, аби вони поверталися сюди — ті, кому байдуже до України. Бо лише одиниці з них хоч якось допомагають їй. А переважна більшість і пальцем не ворухне, й слова не промовить. Хіба що нам підказують, як треба любити Україну, як треба воювати…
Натомість знаю немало інших прикладів. У мене багато друзів серед української еміграції давнішньої, зокрема й серед людей, котрі народилися вже за кордоном, є етнічними українцями у третьому, четвертому поколіннях. От вони надзвичайно багато допомагають, й по сьогодні. Американські друзі, наприклад. Оті автомобілі, що привіз із-за кордону на передову, — то і їхня допомога в тому числі.
Розповім одну зворушливу історію. У моєї приятельки була бабуся, котра ще в сто років в’язала рукавиці хлопцям на передову на початку війни. І маленьким діточкам шапочки, які я передавав у Херсон. Торік вона померла, у віці 102 років. Родичі продали її будинок, а за ті кошти придбали три великих амбулянси — машини швидкої допомоги, й передали їх на фронт. Назвав їх бунямобілями (бабуня, буня — так стареньку називали її рідні), і вони досі працюють на передовій. Ті люди одержимі Україною, хоч і так далеко від неї. А, на жаль, наші співгромадяни, навіть тутешні, чомусь не так одержимі нею. Багато хто…
ПРО ВОРОЖИЙ КОНТЕНТ, МОВУ ТА ПРОЩЕННЯ
На початках війни багато хто з українців бив себе в груди, мовляв, ніколи, ніколи не пробачимо росіянам, ніколи більше не будемо ні розмовляти російською, ні пісень їхніх слухати, ні співати… А я в це не вірю. Думаю, мине десяток-другий років, і знову тотально повернеться російська мова, і знову тут співатимуть російських пісень. І нам знову розповідатимуть: та це ж не ці люди, то їхні попередники воювали проти нас, ці ж не були тоді при владі. Зникне, здохне путін — упевнений, перефарбується половина росії, тієї, яка сьогодні кричить: «Хахлов всєх нада унічтожить». Вони перефарбуються і скажуть: «Давайтє дружить, ми же славянє, ми же єдіная нация». Й українці, настільки завжди толерантні, можуть вкотре простити їм. Але ж гріхи росіян нинішні такі страшні… Хіба можна це забути, викреслити з пам’яті, пробачити?!
Часто буваю за кордоном, по своїй діяльності, й коли чую, що українці розмовляють там російською, — це ще ганебніше. Запитую: «Скажіть, шановні, вас ідентифікують тут за чим — за мовою, за поведінкою? Очевидно, що за мовою. То ви для іноземців — росіяни, ви — руськіє». — «Нєт, ми украінци!». Та які ж ви українці, коли мови своєї цураєтеся?!
Усе має бути набагато радикальніше. Набагато. Не можна прощати. Не можна на це все махати рукою. Не можна нікому й нічого забувати.
ПРО «ЧЕРВОНУ РУТУ»
Тривалий час ми не контактували із засновниками, організаторами фестивалю. Хлопці якось самі правували тим. У мене було своє життя, телевізійне, творче. А коли цього року директор фестивалю Мирослав Мельник запросив мене до оргкомітету, в журі та на відкриття самого фестивалю до Львова, я був приємно вражений. Адже рівень фестивалю, зокрема й відбірковий, виявився дуже високим, журі було вимогливим. Зізнаюся, думав, що вже за багато років фестиваль втратив у професійності, яка була дуже високою на його початках. Тому щиро радію, що той рівень зберігся й донині. «Червона рута» попри все залишається значущою сторінкою в українській культурі й утримує величезний її пласт. Це дуже важливо. Скажу й про таке. Для всіх учасників «Червоної рути-2025» це було знаковою подією. Навіть ті, хто не виборов ніякої премії, залишилися дуже задоволені, кажучи, що їм за щастя було брати участь у цьому фестивалі.
… Загалом я був категорично проти того, аби фестиваль перетворювався на мандруючий. І коли після перших двох (1989 року в Чернівцях, 1991 — у Запоріжжі) в наступні роки хлопці помандрували з ним далі Україною, казав їм: ви можете втратити, загубити «Червону руту». Ну, не буде ні в Донецьку, ні в Луганську, ні в Маріуполі, при всій любові та повазі, що це — наша Україна, такого, високого рівня фестивалю. А має це бути, як, скажімо, фестиваль італійської пісні «Санремо». Він повинен бути там, де зародився. Знаю, що тепер мер Чернівців хотів би повернути «Червону руту» до міста. Очевидно, все це вже буде після війни.
ПРО ПЕРЕМОГУ
Мусимо перемогти, бо українці — непереможна нація, одна з найдревніших. Мій приятель Тарас Томенко, кінорежисер, кіносценарист, той, котрий зняв «Будинок «Слово», хоче знімати фільм «Слово о полку Ігоревім». Звісно, це майже непідйомна робота. Це фантастичні гроші мало би коштувати — від 25 мільйонів доларів і вище. Але, уявіть собі, який би це був удар нижче поясу москалям, які кричать, що України не було, а була і є тільки росія. Та ми ж прекрасно знаємо, про що розповідає нам «Слово о полку Ігоревім»…Важко буде знайти фінансування для цього фільму. Та будемо пробувати шукати за кордоном.
А Україна має перемогти, бо нас перемогти неможливо. Ми ніколи й ні на кого не нападали. Ніколи не хотіли забрати чужої території. Ніколи й нікого не хотіли принизити, знищити. То з нами все життя прагнули це зробити. Тому Україна має жити!
Повну версію порадницької гостини
З ВАСИЛЕМ ІЛАЩУКОМ
можна прочитати в номері газети «Порадниця»
від 13 листопада 2025 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
